— Пане Андрію, наша логіка проста: ми розглядаємо всю Чорнобильську зону відчуження як територію для ВДЕ. Наскільки вона цікава для вітроенергетики? Які там можуть бути проєкти?
— Так, з’явилася інформація про те, що деякі компанії — зокрема «Вітряні парки України», компанія NOTUS ENERGY (Німеччина) та інші — заявляли про наміри побудувати там свої вітроелектростанції.
Але питання в чому? По-перше, ця територія належить державному спеціалізованому підприємству «Чорнобильська атомна станція». Для виконання будь-яких робіт там потрібні особливі дозволи.
Більш того, якщо ви завезли будь-яке обладнання — назад його вивезти майже неможливо. Це пов’язано, насамперед, з тим, що територія Чорнобильської зони є небезпечною з радіаційної точки зору, а тому будь-яке обладнання, що там використовувалося, потребує спеціальної обробки.
З 1989-го по 1993-й рік я був шеф-редактором газети «Ехо Чорнобиля». Дуже добре пам’ятаю, скільки було несанкціонованих поховань обладнання, знятого з ЧАЕС — скільки всього було зарито й закопано, причому це фіксувалося не завжди і не на всіх картах. Будівництво вітростанції передбачає насамперед проведення земляних робіт для облаштування фундаментів тощо. Під час таких робіт є великий ризик потрапити на вкрай небезпечну ділянку — а це вже питання людського життя.
По-друге, є проблема лісистості. Вітротурбіну не встановлюють у лісі через те, що дерева стають природним бар’єром для вітру.
По-третє, є питання приєднання до мережі. На території ЧАЕС є відкритий розподільний пристрій — дуже старе обладнання, яке не хоче брати на баланс ні «Укренерго», ні «Енергоатом». Щоб внести там будь-які зміни та приєднати ВЕС, потрібно будувати окрему підстанцію за межами Чорнобильської зони, що робить таке приєднання дорогим і економічно недоцільним.
Отже, враховуючи всі ці фактори — забруднена територія, величезні проблеми з отриманням дозволів на будівництво та на використання й вивіз обладнання, питання приєднання до мережі — я вважаю, що в Чорнобильській зоні розвивати вітроенергетику складно і недоцільно. В Україні достатньо ділянок, де вітроенергетичні технології можна впроваджувати без ризику для людей.
— Зрозумів. Тобто СЕС — знаємо, що вони там уже є — це одна історія, а вітрові — зовсім інша?
— Якби це була тільки моя особиста воля, я б зупинив і будівництво СЕС. З одного боку, сонячні станції будувати набагато простіше: приїхав, зробив невеликий фундамент — і вони працюють, та й радіаційна небезпека під час будівництва значно менша, ніж при зведенні вітростанції. З іншого боку, подивімося, як ця сонячна станція генеруватиме електроенергію, враховуючи всі поточні проблеми з приєднанням і видачею генерації в мережу.
— Якщо прибрати фактор аварії та забруднення — наскільки ця територія сама по собі була б географічно цікавою для вітроенергетики?
— Як я вже зазначив, я взагалі не підтримую розміщення вітроенергетики там, де є значна лісистість. По-друге, вітровий ресурс Київської та Чернігівської областей значно нижчий у порівнянні з іншими регіонами України, наприклад, Тернопільською, Волинською чи Львівською областями. У Житомирській, Рівненській, Хмельницькій областях також є гарні ділянки, придатні для будівництва ВЕС.
— А яка територія України вважається найкращою для ВЕС?
— Найкращою, звісно, є смуга вздовж Азовського та Чорного морів: різниця температур між ними створює постійний вітер — так звану «вітрову трубу», що дозволяє дуже ефективно використовувати вітроенергетичні технології.
Але на півдні є своя проблема — окрім тимчасової окупації РФ частини цього регіону, ще до війни енергетики стикалися з питанням балансування енергосистеми. Тобто була проблема з видачею електроенергії в загальну мережу через велику кількість побудованих там СЕС і ВЕС.
— Тобто навіть якби там були якісь спеціальні майданчики, пільгові податкові умови — Ви все одно критично ставитесь до будівництва в Чорнобильській зоні?
— Абсолютно. Забрудненість, проблеми з отриманням дозволів на будь-які роботи, питання реконструкції чи будівництва нової підстанції для передачі електроенергії в мережу — все це робить такі проєкти безперспективними.
— Давайте тепер поговоримо про загальний стан вітроенергетики в Україні. Скільки в України встановленої потужності ВЕС? Які проєкти будуються, в яких регіонах?
— Я вже перелічив кілька областей, де сьогодні розвивається галузь. Активно йде розвиток і в Одеській та Миколаївській областях — там зараз добудовують найбільшу вітростанцію в Україні, Тилігульську ВЕС (загальна потужність станції становить близько 500 МВт, — прим. ред.). Є проєкти в Полтавській та Вінницькій областях. Загалом — багато регіонів по всій Україні.
За нашими підрахунками, приблизно 3 ГВт можуть бути введені в експлуатацію до кінця 2028 року — це проєкти, які вже отримали або дозвіл на будівництво, або фінансування. Ще приблизно стільки ж — близько 3 ГВт — перебуває на стадії девелопменту: пошук інвесторів, розробка нових проєктів. Тобто Національний план розвитку відновлюваної енергетики, що передбачає 6,3 ГВт до кінця 2030 року, — це амбітна, але абсолютно реалістична мета.
— А що є зараз?
— Наразі в Україні встановлено 2 235 МВт, проте 1 300 МВт із них знаходяться на тимчасово окупованих територіях. Тобто сьогодні фактично генерує електроенергію близько 1 000 МВт. За минулий рік було введено 324 МВт.
— Яка географія нових проєктів?
— Я — за децентралізовану енергетику. Централізована енергетика сьогодні — це просто «ціль» для ворожих ракетних і дронових атак. Вона була створена ще за радянських часів і довгий час залишалася такою. Коли ракета влучає у велику теплоелектростанцію — без тепла й електроенергії залишаються тисячі людей. А децентралізована генерація розпорошена по всій Україні — її неможливо знищити. Вона більш стійка і гнучка. Розподілена генерація та децентралізація — це найголовніше питання для України сьогодні. Ми маємо перейти до нової архітектури енергетичного сектору, щоб жоден ворог не зміг позбавити людей електрики та тепла.
— Ви згадали Житомирську область. Чим вона відрізняється в кращий бік від Київської?
— У порівнянні з Чорнобильською зоною, Житомирська область — більш приваблива для вітроенергетики. Загалом галузь вийшла на новий рівень. Якщо раніше дивилися переважно на узбережжя Чорного й Азовського морів, то сьогодні ми вже маємо результати вітрових досліджень, проведених у різних регіонах України на багатьох ділянках. Якщо ці ділянки не належать до природно-заповідних зон — там цілком можна будувати вітроелектростанції.
Але головне для нас — вітроенергетика має розвиватися в комплексі: разом із сонцем, біоенергетикою, гідроенергетикою та системами накопичення енергії.
Сьогодні зберігання енергії (energy storage) — надзвичайно актуальна тема для балансування енергосистеми та її стабільної роботи. Тільки «оркестром» відновлювана енергетика може швидко розвиватися і «знімати» навантаження з диспетчерів мережі.
— Ви сказали, що технології ВЕС змінилися — маєте на увазі і висоту башт, і потужність?
— Так. Раніше турбіни були потужністю 1–2 МВт, висота башт — 80 метрів. Коли башти перейшли за позначку 100 метрів і діаметр вітроколеса суттєво зріс — усе змінилося. Ось ми нещодавно були на Сколівській ВЕС на Прикарпатті: «Атлас Глобал Енерджі» запустили там 9 турбін по 7 МВт кожна з діаметром вітроколеса 163 метри. Для порівняння: у 2–3-МВт-них турбін діаметр колеса був 110–120 метрів. Це величезний технологічний стрибок.
Більше колесо плюс вища башта — разом це дозволяє вловлювати набагато більше вітру на великих висотах і значно підвищувати ефективність роботи вітротурбіни. Є показовий приклад із Криму: там будували 100-кВт-ні турбіни на висоті 17 метрів — вони майже не працювали, бо середня швидкість вітру на тій висоті була лише 3–4 м/с, а швидкість, необхідна для роботи цієї вітротурбіни — від 5 м/с. Якби висота башти була 80 м, то середня швидкість вітру на такій висоті вже сягала б приблизно 5,5–6 м/с, і турбіни працювали б нормально.
На жаль, такий досвід прийшов лише з появою «зеленого» тарифу, коли приватний бізнес увійшов у галузь і почав рахувати гроші. Державна програма з будівництва вітростанцій в Україні (1997–2010 рр.) натомість робила ставку на кількість вироблених турбін, не думаючи про їхню реальну ефективність й генерацію вітроелектроенергії. Сьогодні галузь належить приватному бізнесу, а він зацікавлений і інвестувати, і отримувати дивіденди — щоб покрити витрати та мати прибуток на роки вперед.
Досьє «ЕнергоБізнесу»
Андрій Конеченков, голова правління Громадської Спілки «Українська вітроенергетична асоціація» (УВЕА), віцепрезидент Всесвітньої вітроенергетичної асоціації (2016–2022 рр.).
Освіта: Закінчив Національний технічний університет України «КПІ» (інженер-механік) та Інститут журналістики при Спілці журналістів України.
Кар’єра: наприкінці 1980-х був активним учасником українського анти’ядерного руху. Очолював пресцентр Міжнародної організації «Союз Чорнобиль». 1989–1993 рр.: Шеф-редактор газети «Ехо Чорнобиля». 1998–2004 рр.: Керівник центру науково-технічної інформації в Інституті енергозбереження та енергоменеджменту НТТУ «КПІ». 2001–2008 рр.: Головний редактор журналу «Зелена енергетика». 2003–2006 рр.: Керівник відділу в Міжгалузевому науково-технічному центрі вітроенергетики НАН України. 2008–2014 рр.: Заступник директора компанії «Конкорд Груп» (розвиток вітроенергетичних проєктів в АР Крим). З 2008 року: Голова правління ГС «Українська вітроенергетична асоціація» (УВЕА). З 2019 року: Член правління Української енергетичної експертної ради та співзасновник платформи «100% ВДЕ Україна».
