«Жвава Бабка степова
Літо красне проспівала,
І незчулась, як настала
Холоднеча зимова»
Іван Крилов (1769-1844).
В умовах безпрецедентного дефіциту потужності, масованих ударів по інфраструктурі та втрати значної частини теплової і гідрогенерації, атомна енергетика стала тим базовим фундаментом, який утримує країну від знеструмлення. Проте, замість того щоб формувати прозору, ефективну та безпечну стратегію розвитку, ключове стратегічне підприємство країни — АТ «НАЕК «Енергоатом» — дедалі глибше занурюється в управлінську кризу, закритість та продукування масштабних, але відірваних від реальності обіцянок.
Як справедливо зазначає Олег Поліщук у своїй статті: «Проблема Енергоатому — у спробі накласти сучасну західну архітектуру корпоративного управління на систему, де ще не повністю сформована культура персональної відповідальності, зріла роль держави як власника, сильний внутрішній контроль, реальний комплаєнс, професійна управлінська вертикаль і безумовний пріоритет культури ядерної безпеки» («ЕнергоБізнес» № 27 (1436) за 16–23 липня 2026 року).
У своїх попередніх публікаціях я неодноразово розбирав як суто технічні аспекти роботи наших АЕС (від міфів про форсування блоків до меж екологічної ємності Дніпра), так і системні проблеми корпоративного управління. Нещодавно експерт Максим Пишний опублікував свій погляд на те, яким має бути майбутнє компанії та її керівник, і ця візія викликала серйозний резонанс. Мета цієї статті — звести воєдино технічні реалії, про які я розповідаю роками, та стратегічні пропозиції щодо нової архітектури компанії, аби сформувати цілісну картину того, куди насправді має рухатися вітчизняна атомна галузь.
Міф про форсування та реальність маневрування
У гонитві за мегаватами сьогодні часто лунають заклики «витиснути максимум» з існуючих енергоблоків та форсувати їхню електричну потужність до 110%. Як інженер-теплоенергетик та колишній начальник зміни енергоблоку, я дивлюся на це з великим занепокоєнням. Форсування — це короткостроковий виграш, схожий на розгін двигуна автомобіля перед тим, як він остаточно вийде з ладу.
Більшість блоків на підконтрольній території оснащені генераторами типу ТВВ-1000 Лленінградського заводу, які вже були модернізовані шляхом підвищення потужності з 800 до 1000 МВт без зміни типорозміру. Їхня довготривала експлуатація в перевантаженому режимі призведе до різкого зростання кількості днів простою в ремонтах, що зведе нанівець будь-який економічний ефект. Крім того, не можна забувати про нейтронний флюєнс: підвищення потужності прискорює окрихчення металу корпусу реакторіва, ресурси яких (крім кількох блоків) і так працюють у понадпроєктний термін.
Натомість реальний шлях допомоги енергосистемі та збільшення прибутків компанії — це перехід до маневрового режиму. Історично ми звикли, що АЕС несуть виключно базове навантаження. Однак технічно наші блоки здатні до напівпікового маневрування (зниження потужності та повернення до номіналу). Це дозволить згладжувати ранкові та вечірні піки споживання, заробляючи гроші на різниці цін балансуючого ринку, і при цьому не «спалювати» залишковий ресурс обладнання. ККД на рівні 85% залишається цілком прийнятним (близько 31%). Цей шлях вимагає не мільярдних капіталовкладень, а ефективного менеджменту, затвердження нормативної бази та волі керівництва, якої наразі критично бракує.
Географічні та екологічні межі: чому нові гігавати не можна будувати наосліп
Коли ми чуємо бравурні заяви про будівництво десятків нових гігаватів потужності, варто згадати доповіді Академії наук УРСР 1980-х років. Ще тоді академік Борис Патон попереджав про вичерпання екологічної ємності басейну Дніпра. Сьогодні в цьому басейні (включно з російськими АЕС) зосереджено понад 20 ГВт атомної потужності. Це призводить до безповоротних втрат близько 300 млн тонн води щорічно лише на випаровування в системах охолодження.
Будівництво нових блоків (і не тільки ядерних, а й теплових) без глибокого аудиту водних ресурсів, статичної та динамічної стійкості пошкоджених війною електромереж — це шлях в нікуди. Ідея просто взяти зруйновані ТЕС і приєднати до їхніх турбін ядерний парогенератор не є тривіальною, хоча й є виправданою: вхідні параметри пари критично відрізняються, і всю проточну частину турбіни доведеться розробляти й перераховувати наново.
Хмельницька АЕС: технічний тупик чи бездонна прірва для бюджету?
Найбільш розпіареним проєктом нового будівництва сучасності в Україні є добудова блоків №3 та №4 ХАЕС, а також будівництво нових блоків №5 та №6 за технологією AP1000. Проте технічна реальність сувора. Відкриті розподільчі пристрої (ВРП) станції в поточній конфігурації не здатні видати додаткові 2–4 ГВт. Ставок-охолоджувач має межу залишкового відведення тепла, якої ледве вистачить на один блок (до 900 МВт) у літній період.
Будівельні конструкції третього блоку під проєкт В-320 стоять з 1988 року. Заяви про те, що туди можна швидко і дешево інтегрувати обладнання від сучасних установок, — це непрофесіоналізм. Необхідно розбивати старий бетон, перевіряти глибину корозії арматури, перераховувати розподіл ваги на фундамент. 3 мільярди доларів і 4 роки, про які кажуть посадовці, — це утопія. Тим часом, поки керівництво марить новими гігаватами, один із діючих блоків ХАЕС роками недовиробляє близько 100 МВт через ігнорування дефектів у циліндрах високого тиску. Нездатність ефективно експлуатувати наявне ставить під сумнів спроможність збудувати нове.
Однак це не свідчить про відсутність можливості побудувати нові потужності на цьому майданчику, але вони повинні мати відповідні екологічні та технічні параметри.
Криза корпоративного управління та пастка закритості
Перетворення НАЕК на державне акціонерне товариство мало стати кроком до прозорості, але на практиці ми отримали параліч управління. Статут компанії прописаний так, що відповідальність правління розмита, а повноваження Наглядової ради нівелюються внутрішніми колізіями. Наглядова рада збирається раз на півтора місяця, що для воюючої країни є неприпустимою розкішшю. Водночас «Лист очікувань» від уряду відірваний від реальності, вимагаючи 100% відпуску енергії без урахування розбитих мереж та графіків балансування системи.
Усе це відбувається на тлі справи «плівок Мідаса» та збереження на посадах людей із сумнівною репутацією. Замість відкритого обговорення проблем, компанія скочується до радянської закритості. А в атомній енергетиці інформаційна ізоляція — це прямий шлях до катастроф рівня Три-Майл-Айленда, Чорнобиля або Фукусіми. Культура безпеки вмирає там, де персонал боїться повідомляти про помилки, а керівництво карає за цифри замість того, щоб усувати причини інцидентів шляхом відкритої конкурентної взаємодії з регулятором (ДІЯРУ) та експертним середовищем. Тут хочеться навести цитату зі статті Поліщука: «Справжнє корпоративне управління — це не лише наглядові ради, комітети, статути, політики та процедури. Це насамперед відповідальність. А в атомній енергетиці відповідальність — це не управлінська абстракція. Це питання безпеки держави і її громадян».
Який керівник потрібен НАЕК? Синергія інженерії та фінансів
У цьому контексті надзвичайно влучною є стаття Максима Пишного, який аргументовано доводить: керівником «Енергоатома» має бути не стільки вузькопрофільний атомник, скільки архітектор нової енергетичної платформи. Пишний справедливо зазначає, що за останні 15 років Україна не побудувала жодного нового атомного блоку (останні пуски відбулися ще у 2004 році за керівництва Сергія Тулуба, який за базовою освітою не був атомником, а був гірничим інженером-економістом). Однак і серед атомників були і є інноваційні та освічені особистості (для прикладу, Юрій Недашківський, що почав роботу над проєктами ММР ще у 2017 році, чи Сергій Тараканов, який реалізував декілька вдалих проєктів в атомній та відновлюваній енергетиці). Тому, на моє особисте переконання, можливо та необхідно знайти такого керівника, що зможе отримати відповідні дозвільні документи ДІЯРУ. Але державі як власнику потрібно викристалізувати відповідні вимоги.
Сьогоднішнє так зване «інвестиційне крило» компанії, як влучно підкреслює Пишний, перетворилося на бюрократичний апарат з адміністрування кошторисів і презентацій, а не на інструмент створення працюючих активів. Пишний, як і я, бачить майбутнє «Енергоатома», як комплексної екосистеми, де атомна генерація поєднана з гідроакумулюванням (як Ташлицька ГАЕС), масивами накопичувачів енергії (BESS), центрами обробки даних (ЦОД), інфраструктурою електротранспорту та малими модульними реакторами (ММР).
Я повністю поділяю цю візію. Голова правління дійсно має вміти структурувати фінансування, працювати зі Світовим банком, ЄБРР, формувати міжнародні консорціуми та створювати нові можливості. Інвестиційна діяльність — це не нескінченні ТЕО і меморандуми, а конкретно введені в експлуатацію об'єкти з реальними грошовими потоками.
Однак до цієї концепції я додаю категоричну і життєво необхідну умову, продиктовану гірким досвідом нашої історії та вимогами культури безпеки. Якщо генеральним директором стає фінансист чи промисловий стратег, компанія зобов'язана мати безпрецедентно сильний та незалежний технічний блок. Головний інженер (чи профільний член правління з питань експлуатації), Головний інспектор (чи незалежний від Головного інженера член правління), які мають відповідну ліцензію ДІЯРУ, повинні бути наділені правом абсолютного вето на будь-які управлінські чи комерційні рішення, що можуть хоч якось знизити рівень ядерної чи радіаційної безпеки. Тільки в такому балансі — де корпоративний архітектор залучає мільярди і будує екосистему, а незалежні головні технічні спеціалісти гарантують неухильне дотримання регламентів — ця нова архітектура працюватиме безпечно і надійно.
Малі модульні реактори як безальтернативне майбутнє
Поки великі проєкти тонуть у технічних нестиковках і фінансових дефіцитах, малі модульні реактори (SMR) розвиваються, і в недалекому повоєнному майбутньому можуть бути є тим реальним шляхом, яким має рухатися Україна. Це швидше, дешевше, значно маневреніше і може будуватися на існуючій інфраструктурі видачі потужності та охолодження. Три-чотири роки будівництва або ще менше та значно більша фінансова гнучкість. Проте для їх впровадження ми маємо не просто підписувати чергові меморандуми, а реально змінювати нормативну базу.
Насамперед ми повинні відкрити шлях для державно-приватного партнерства у цій сфері. Ініціативи великих приватних гравців, таких як ДТЕК, щодо розвитку ММР — це потужний сигнал, що бізнес готовий інвестувати, створювати робочі місця та будувати. Держава має створити прозорі правила гри, розробити нові кадастри майданчиків, уніфікувати санітарні норми та залучити до ланцюгів постачання вітчизняних виробників («Турбоатом», «Радій», «Імпульс») та організувати відкриту конкурентну платформу.
Стратегічний план дій: замість післямови
Час гучних заяв і ритуальних обіцянок безповоротно минув. Безповоротно втрачено ще одне літо, ще одна ремонтна кампанія; ми на порозі нової складної зими. На жаль, дива не сталося, і більшість негативних прогнозів продовжують збуватися втілюватися у життія. Однак ми мусимо думати про майбутнє, про квітучу незалежну демократичну Україну в колі європейських держав. На щастя чи на жаль, але ми маємо потужне енергогенерувальне підприємство, що працює у складних умовах.
Спробуємо наголосити на необхідних, але не догматичних кроках, які потрібно здійснити, щоб перетворити «Енергоатом» на справжній локомотив відбудови економіки, а не джерело системних ризиків. Уряд та Наглядова рада мають негайно вжити таких кроків:
Радикально переписати Статут компанії, чітко розмежувавши повноваження Наглядової ради та правління, і встановивши жорстку персональну відповідальність кожного члена правління за свій напрямок.
Провести прозорі конкурси та повністю оновити скомпрометоване керівництво, призначивши топменеджмент за критеріями управлінської ефективності та здатності залучати інвестиції (з обов’язковим збереженням незалежності ліцензованого технічного блоку безпеки).
Відновити культуру відкритості та безпеки, ліквідувавши штучну інформаційну монополію. Відновити здорову конкурентну взаємодію з незалежними експертами, профспілками та медіа.
Запровадити комерційно вигідні режими маневрування (напівпікове навантаження) діючих енергоблоків, відмовившись від технічно небезпечних і фінансово сумнівних планів бездумного форсування їхньої потужності.
Ліквідувати неефективне «інвестиційне крило», яке роками займається лише адмініструванням кошторисів. Натомість створити матричну модель формування компактних структур з впровадження проєктів, результати яких вимірюватимуться виключно введеними в експлуатацію активами.
Провести глибокий незалежний аудит проєктів розбудови ХАЕС та інших майданчиків за участю Національної академії наук України, оцінивши реальні екологічні (особливо гідрологічні), геологічні та мережеві обмеження.
Тільки відмовившись від ілюзій і об'єднавши глибоке технічне розуміння атомної енергетики із сучасною корпоративною та інвестиційною стратегією, ми зможемо вистояти у цій війні та в майбутньому розбудувати стійку енергосистему. Цілодобова співпраця державних та приватних структур у сфері атомної енергетики, систем передачі та розподілу слугуватиме локомотивом промислової та соціальної розбудови. В іншому випадку ми ризикуємо залишитися на узбіччі світового прогресу з парком фізично втомлених реакторів та стосами дорогих, але нікому не потрібних паперових проєктів.
