На перший погляд, це звучить як занадто складна комбінація: українські дрони б’ють по російській нафтовій інфраструктурі, Росія зупиняє або перенаправляє казахську нафту, НПЗ у німецькому Шведті втрачає частину сировини, Берлін і Бранденбург починають нервувати, а проросійські сили у ФРН отримують новий аргумент проти санкцій і підтримки України. Але саме так сьогодні виглядає новий вимір енергетичної війни.
Йдеться не лише про нафту. Йдеться про спробу Кремля перетворити власну вразливість — удари по Усть-Лузі, Новоросійську, Дружбі та іншій інфраструктурі — на політичний важіль проти України.
Ключовий вузол: НПЗ PCK Schwedt
Ключовий вузол цієї історії — НПЗ PCK Schwedt у землі Бранденбург, приблизно за 100 км на північний схід від Берліна. Це один із найважливіших нафтопереробних заводів Німеччини. Його потужність становить близько 11,5–12 млн тонн нафти на рік. Він забезпечує більшу частину пального для Берліна, Бранденбурга та частини східної Німеччини. У німецьких і західних оцінках часто фігурує цифра: до 90% пального для Берліна і Бранденбурга пов’язано саме зі Schwedt.
До повномасштабної війни завод історично був заточений під російську нафту, яка надходила трубопроводом Дружба. Після 2022 року Берлін формально відмовився від російської нафти, але частина нової схеми все одно залишалася прив’язаною до російської інфраструктури: у Schwedt почала надходити казахська нафта, яка йшла тією ж Дружбою через територію РФ. Тобто на папері це вже не російська сировина, але фізично маршрут усе одно проходить через Росію.
Російський тиск на больову точку
І саме тут Кремль натиснув на больову точку. З 1 травня 2026 року Росія заявила про припинення транзиту казахської нафти до Німеччини через Дружбу. Віцепрем’єр РФ Олександр Новак пояснив це туманною формулою про технічні можливості.
Але цифри показують, чому це важливо: у 2025 році Казахстан поставив до Німеччини через Дружбу 2,146 млн тонн нафти, або приблизно 43 тис. барелів на добу. У першому кварталі 2026 року — ще 730 тис. тонн. Для Schwedt це близько 17% річної сировинної бази.
Формально це не обвал. Але для заводу, який і так працює не на повну потужність, це серйозний удар. У травні влада Бранденбурга заявила, що постачання для PCK забезпечені приблизно на 80% потужності. До цього йшлося про близько 85%. Тобто Schwedt не зупиняється, але запас міцності зменшується.
Прем’єр Бранденбурга Дітмар Войдке намагається не допустити паніки. Його лінія — стабілізувати завод, зберегти робочі місця і не дати темі стати причиною соціального вибуху у східній Німеччині. Після засідання кризової групи він заявив, що завантаження PCK залишається стабільним, постачання на травень забезпечені до 80%, а робочі місця захищені. Це важливо не лише економічно, а й політично: у Schwedt працюють понад 1000 працівників, а навколо заводу тримається цілий локальний промисловий кластер. Саме тому федеральний уряд продовжив гарантії зайнятості для працівників PCK до кінця 2026 року.
План Берліна: Гданськ, Росток та Rosneft
План офіційного Берліна та Бранденбурга складається з трьох частин: Гданськ, Росток, юридичне відв’язування від Rosneft.
Перший напрямок — польський порт Гданськ. Ідея проста: танкери привозять нафту морем до Польщі, далі вона може йти трубопровідною системою до Німеччини. Польський оператор PERN підтверджував технічну можливість допомогти з альтернативними поставками. Але Варшава не дає безумовних гарантій: додаткові обсяги залежать від операційних, логістичних і ринкових факторів. Іншими словами, можемо допомогти не означає можемо повністю замінити стабільну трубу.
Другий напрямок — Росток — Шведт. Це німецький балтійський маршрут: танкери заходять у порт Росток, далі сировина йде трубопроводом до Schwedt. Проблема в тому, що ця труба історично не була розрахована на повне заміщення Дружби. Тому PCK ще раніше просив близько 400 млн євро державної підтримки на модернізацію трубопроводу Росток — Шведт. Цей проєкт має збільшити пропускну здатність і зробити завод менш залежним від російських маршрутів, але це не швидке рішення.
Третій напрямок — найболючіший: Rosneft. Російська компанія юридично досі володіє 54,17% PCK Schwedt, хоча після 2022 року завод перебуває під фактичним контролем німецької держави через механізм довірчого управління (trusteeship). Rosneft продовжує судитися з урядом ФРН: новий позов був поданий у березні 2026 року. Це створює підвішений статус власності, блокує інвестиції й ускладнює продаж часток інших акціонерів, зокрема Shell.
Розрахунок Кремля та внутрішня політика ФРН
Ось чому ситуація небезпечна: технічно альтернативи є, але вони дорожчі, складніші й політично вразливі. Трубопровід дає стабільний потік. Морська логістика через Гданськ або Росток означає фрахт, страхування, портову перевалку, конкуренцію за танкери та потребу адаптувати завод під інші сорти нафти.
Ланцюжок виглядає так: Україна б’є по російській нафтовій інфраструктурі — Росія заявляє про технічні проблеми з транзитом — Schwedt втрачає частину сировини — Берлін нервує через пальне та робочі місця — у гру входять AfD та BSW — федеральний уряд отримує внутрішній тиск — Москва очікує, що Німеччина почне неформально просити Україну бути обережнішою.
Прямо офіційний Берлін цього не робить. Міністерка економіки ФРН Катеріна Райхе говорить про безпеку постачання та альтернативні маршрути, а не про тиск на Київ. Проте інша частина німецької політики вже грає в протилежному напрямку.
AfD просуває тезу, що санкції шкодять Німеччині більше, ніж Росії. Для них Schwedt — ідеальний кейс для маніпуляцій страхом перед цінами на пальне. BSW Сари Вагенкнехт діє тонше, вимагаючи прагматизму та дешевої енергії. Для Кремля це зручно: навіть якщо федеральний уряд не повторює російські тези, їх розганяють внутрішні опоненти.
Казахстан як заручник
У цій схемі Казахстан стає третім заручником. З одного боку, Астана продає власну нафту. З іншого — основні маршрути експорту все ще проходять через російську територію (Дружба, CPC, Новоросійськ). Казахстану потрібні ринки ЄС, але він не може швидко вийти з транзитної залежності від РФ. Тому Москва використовує казахську нафту як невинний інструмент тиску, посилаючись на технічні проблеми.
Чи спрацює пастка?
Чи може Кремль реально змусити Україну припинити удари по Усть-Лузі? Напряму — майже напевно ні. Україна б’є по російській інфраструктурі, оскільки нафта фінансує війну. Усть-Луга, Новоросійськ та НПЗ — це елементи енергетичної машини агресії.
Але Кремль намагається підвищити дипломатичну ціну таких ударів, створюючи навколо них політичний шум про шкоду для європейського ринку. Якщо Schwedt утримається на 80%, а Гданськ і Росток закриють дефіцит, російська комбінація провалиться. Це лише доведе, що Німеччині треба швидше будувати постросійську інфраструктуру.
Кремль навряд чи змусить Україну зупинитися, але він робить усе, щоб ці удари стали проблемою і для Берліна. Ключове питання тепер до Німеччини: чому через чотири роки після початку повномасштабної війни РФ досі має важелі впливу на енергобезпеку її столиці?
Якщо відповіддю ФРН буде тиск на Україну — Кремль досягне мети. Якщо ж відповіддю стане остаточне витіснення Rosneft та модернізація логістики — російська пастка закриється порожньою. І це стане стратегічним виграшем для всієї Європи.
