Що вже тут казати про пересування електромобілем? Моя «електричка» стоїть заметена снігом. У мережі напруга вище ніж 160 вольт не піднімалася протягом останніх двох тижнів, тож домашня зарядка недоступна. При моєму зимовому пробігу 95–100 км дуже невигідно їхати у місто за 25 км, щоб знайти громадську швидку зарядку по 20–30 грн/кВт·год і потім знову повертатися з напівпорожньою батареєю додому. Тому знову чекаємо на весну, коли, принаймні, «електричка» не «їстиме» заряд власної батареї на її ж підігрів.
Що рятує зараз мою родину? Хоч як дивно, але знову-таки автономність заміського будинку. 20 років тому, коли ми з чоловіком вирішили переїхати з однокімнатної квартири у столиці до будиночка під Києвом, майже ніхто із друзів нас, молодих, не зрозумів. Батьки, які мали уявлення про побут у приватному секторі, також не надто підтримували, хоча й намагалися допомогти.
Зараз уже очевидно, що велике місто — це технократична пастка.
Внутрішньо завжди була впевненість у тому, що в будинку ми почуватимемося більш незалежно і зможемо вижити. За ці роки ми дбали про альтернативні джерела опалення, енергоефективність та загальну автономність. Але чотири роки війни загострили всі інстинкти, оголили нерви, а також виявили і наші прорахунки у питаннях теплопостачання. За два десятиліття воно еволюціонувало разом із нашою свідомістю: спочатку все було суто електричне (конвектори та електрокотел). Згодом ми встановили тепловий насос та сонячні батареї, плануючи заощаджувати у довгостроковій перспективі. Але цієї зими довелося повернутися до перевіреного дідівського способу: дрова і пічка.
Так, у нас є інвертор, батарея на 5 кВт та два генератори, але все це лише помічники, що забезпечують критичні потреби систем будинку. Вони не спроможні підтримувати опалення на постійній основі. Тож ви й не уявляєте, скільки разів я подумки дякувала вищим силам за наші дві пічки і камін. Сьогодні наш дім, як казкова рукавичка, приймає всіх, кому треба зігрітися.
Мій чоловік уже майструє чергову «хендмейд-вигадку» для економного використання палива. Це металева труба, схожа на рушникосушку, яка встановлюється на плиту печі. За цим контуром протікатиме вода, нагріватиметься від печі та з’єднуватиметься з основною опалювальною системою, розводячи тепло до батареї в кожній кімнаті. Нові часи вимагають нових технологічних рішень. Дрова цієї зими розлітаються, як перелітні птахи в сезон. Щоб у -18°C надворі зберігати +20°C всередині на 100 квадратних метрах, треба було ще восени привезти додаткову машину палива.
Купити дрова зараз можливо, але ціна космічна: 5 тисяч гривень за один складометр дубових полінець. І вони не чекають на покупця — їх треба «полювати», як гарячі пиріжки. До того ж це свіжоспиляний ліс, який ще треба підсушити, щоб він горів, а не просто тлів. Маємо сподівання, що запасів вистачить до кінця лютого. Ну а там — весна.
Знаєте, що найбільш дивовижне у цьому загальному «хорорі»? Те, що роботи у квітковому магазині вистачає. Покупців, яким потрібні квіти навіть у -18°C, достатньо. На тижні був показовий день: за червоними трояндами зайшов хлопець, який збирався освідчитися; за букетом хризантем — новоспечена бабуся, яка їхала забирати онука з пологового. Того дня тільки ніхто не зайшов за квітами на кладовище. І добре. Нехай усі доживуть до весни.
До весни має дожити і дорожнє покриття. Тож ремонтувати ямки у -10°C — теж життєва необхідність.
