Першу частину можна прочитати ТУТ
За чисте довкілля
На початку 2010-х почали пробувати «зелену» тему на тлі надмірної генерації - розвиток нових альтернативних джерел. Спершу теж дуже організовано, в сенсі вельми централізовано - в одні руки, в руки Андрія Клюєва і Ко, що пообіцяв не тільки альтернативну енергетику, але й вітчизняну, зокрема, вітчизняні СЕС, виробництво кварцових панелей сонячних з вітчизняних матеріалів, напівпровідників на вітчизняних заводах. Для цього потрібні вкладення у технології та переозброєння заводів, тому треба використовувати німецький досвід, встановити високі «зелені тарифи» для СЕС, щоб залучити інвесторів у вітчизняне виробництво панелей, вітчизняне виробництво СЕС та будівництво СЕС.
Начебто в державному банку взяли велику позику, домовилися з китайцями про щось, пролобіювали супертарифи для СЕС, заодно дозволивши їх і ВЕС (щоправда, на «Енергоатом», який на той час володів ВЕС у Криму, якось «зелений тариф» не поширився).
На вітчизняних заводах лише позначили присутність, насправді придбали обладнання у китайців (здебільшого), поставили СЕС і почали непогано заробляти, розраховуючись із китайцями якось і майже забувши про розрахунки з вітчизняним банком.
Після революції 2014 року Андрія Клюєва та Ко від влади усунули, але революційна влада вирішила, що тема екології і чистої енергії занадто хороша і втрачати її не треба. Проте вже не особливо звертаючи увагу на виробництво вітчизняних панелей та обладнання, але підтримуючи «зелену енергетику» загалом, і зокрема «зелений тариф» сам по собі, що багаторазово вищий за ціни, тарифи вітчизняних генерацій…
Ціни на обладнання СЕС та ВЕС у світі до кінця 2010-х значно впали, тому нібито погодилися і «зелені» тарифи відкоригувати, але не в тих пропорціях, як падали ціни на обладнання у світі та ціна на е/е на закордонних аукціонах.
А цілком помірковано, так щоб цікаво було більшій кількості учасників, але уже без вітчизняного виробника, без вітчизняного кварцу та напівпровідників.
Розширили список до 10 великих власників, що володіють 2/3 СЕС і ВЕС (до 5-ти, що володіють приблизно половиною на чолі з першим власником, що володіє приблизно 1/5), до тисячі інших, яким дісталося приблизно 1/5 загальної потужності парку ВДЕ, дозволили і домогосподарствам ставити на дахи СЕС (яких вже набралося приблизно 40 тисяч із загальної потужності близько 1 ГВт, тобто по 27 кВт у середньому на кожного, що дозволяють виробляти до 30 тис.кВтг на рік при середньому споживанні на одне домогосподарство 2 тис. кВтг на рік). Створили «широку коаліцію» власників ВДЕ, допомогли зайти і громадським діячам «зеленого» руху, розпочали незатухаючу інформаційну кампанію про користь «зеленої» енергетики, якось забуваючи називати ціну такої користі для вітчизняних споживачів.
Довго обіцяли провести аукціони на СЕС та ВЕС, але не сталося…
З середини 2010-х почали розмови і довели до логічного кінця раб-тарифи - інвестиційну складову, що розраховується від вартості наявних активів обленерго (ОСР) і створюваних за відсотком, що перевищує середню норму прибутку бізнесу, промисловості в країні.
Поступовий прогрес СЕС та ВЕС, при хорошому забезпеченні недорогим газом, зниженні попиту на вугілля у світі (витіснення його газом та ВДЕ), зниженні ціни вугілля в Роттердамі наприкінці 2010-х, підштовхнув до переходу на нову модель ринку, ближчу до сучасної європейської.
Однак, невирішеною виявилася проблема минулих боргів (близько 25-30 млрд грн), дебіторсько - кредиторська заборгованість ДП «Енергоринок» та проблеми адекватної вартості е/е для населення.
В такій ситуації нова модель ринку для державних електрогенеруючих компаній перетворилася на … «гудок». Звук потужний, а от руху до процвітання якось непомітно.
Натомість, промисловість та бізнес отримали стійку тенденцію зростання цін на е/е, щоб знову таки субсидувати все населення країни. В тому числі, як бідних, яким завжди потрібна підтримка, точніше справедливі та гідні пенсії, щоб вистачало і на доступ до е/е за економічно обґрунтованими цінами, і набагато іншого. І, разом з тим, не дуже бідним, із середньою заробітною платою в 15 тис. грн/міс. А окрім того, і зовсім не бідним, із заробітними платами 50-70 тис. грн/міс. і більше. І геть не бідним, а навіть заможним із заробітними платами та доходами понад 100 тис. грн/ міс. і навіть більше. Проте, їм теж належить е/е «зі скидками». Серед останніх, напевно, всі менеджери-реформатори, а також законодавці, міністри і т.д.).
В сухому залишку
Як наслідок, до четвертого року роботи нової моделі приблизно 1/6 е/е державних електрогенеруючих компаній продається на спотовому ринку, приблизно 1/4-1/3 за двосторонніми договорами, що укладаються за підсумками аукціонів, зі строками постачання найближчий місяць. Приблизно ½ і навіть більше е/е державних підприємств («Енергоатом», «Укргідроенерго») продається державному підприємству «Гарантований покупець», який перепродає е/е постачальникам універсальних послуг, що постачають е/е населенню. Продає з … доплатою, яку стягує з «Енергоатому» та «Укргідроенерго»…
Тобто досі «Енергоатом» та «Укргідроенерго», що генерують нині від 3/5-2/3 всієї електроенергії в країні, не можуть продавати вільно всю свою е/е всім, хто бажає її отримати, зокрема значній частині промисловості та бізнесу. Половину е/е і більше продають одному Покупцеві ( ГарПоку ) і доплачують за те, що продали приблизно 1/2-2/3 свого доходу, отриманого від продажу е/е.
Частка населення, що споживає е/е, становить приблизно 1/3, а можливо вже підтягується і до 2/5, і це електроенергія продається споживачеві не за ринковими цінами, а призначеними Регулятором, тобто, образно кажучи, «позаринковими» цінами.
ВДЕ постачають приблизно 1/10 е/е і продають її не за ринковими, а призначеними законодавцем і перерахованими Регулятором цінами, теж нібито «поза ринком».
Ринковими залишаються близько половини обсягів е/е, що генеруються.
По суті, немає ринку довгострокових договорів у прямому розумінні слова.
І промисловість, бізнес, не надто багаті, успішні, і державні енергетичні компанії, що нині у боргах на десятки мільярдів грн, завдяки законодавцям та енергетичній політиці, що проводиться державними установами, виконавчою владою, оплачують е/е не завжди і не особливо бідним домогосподарствам та власникам ВДЕ…
Проте ринку справді стало більше і в порівнянні з минулою моделлю, і в порівнянні з 90-ми роками, коли не було прямого ринку е/е.
Результатом колишньої енергетичної політики та практики управління стали:
- стагнація електроенергетики;
- «спрацьовування» ресурсу, що дістався з радянських часів;
- відсутність джерел відновлення, простого і більше розширеного відтворення;
- зниження якості е/е;
- створення умов, що закріплюють бідність значної частини населення, якому обіцяли дешеву електроенергію якби в обмін на невтручання та мовчазну згоду неефективного управління в галузі. Неефективне управління призвело мультиплікатором до уповільненого розвитку економіки, уповільненого підвищення пенсій до гідного рівня та бізнесу, нівелювання одного з факторів можливої конкурентної переваги вітчизняної промисловості та бізнесу.
Проте навряд чи можна сказати, що ця модель ефективна, справедлива по відношенню до всіх груп споживачів, до всіх генерацій, учасників енергоринку, та й навряд чи економічно спроможна.
Навряд чи можна назвати успішною і нинішню енергетичну політику з «родовими плямами» та рудиментами 90-х та неквапливістю середини нульових, з бажанням будь-що сподобатися виборцю низькими, економічно необґрунтованими цінами на е/е та перекладенням фінансового вантажу на промисловість, бізнес, що застрягли на довгі роки у недорозвиненому корпоративному стані.
Точки біфуркації та втрачені можливості
- Початок 90-х – невизнання реальної дійсності з падінням платоспроможності споживачів внаслідок різкого скорочення обсягів збуту продукції через втрату платоспроможних замовників та замовлень у колишніх республіках – країнах СНД, на яких були орієнтовані раніше. Можливо найкращим рішенням було тоді переглянути тарифи е/е для бізнесу та промисловості на величину амортизації та норми прибутку, «заморозити» нарахування амортизації.
- Середина 90-х – введення заліково-вексельних схем в енергетиці і втрата управління за обсягом операцій. Можливо найкращим рішенням було б при зниженні цін на е/е для промисловості та бізнесу відповідно до альтернативи за п.1, витребування по максимуму можливого розрахунку за е/е грошовими коштами, у разі неможливості, оформлення облігаціями на 3-річний термін, що передавались би державним енергетичним компаніям на зберігання та можливе використання у вигляді застави в державних банках при отриманні кредитів на добудову, доведення енергетичних об'єктів. Якщо і оформлення векселями, то не більше 1/20 боргу за поточний період та на загальну суму, що не перевищує нормальний прибуток, отриманий за попередній період. Корпоратизація державних підприємств промислового сектора з наступною реалізацією/емісією акцій щорічно частинами по 5-10% з викупом за живі гроші та визнанням облігаційного боргу, готовності його погасити грошима.
- Друга половина 90-х – втрата контролю в обленерго за ситуацією, допущення крадіжок в енергосистемі. Можливо, найкращими були б якісна кадрова політика, ротація керівників.
- Початок 2000-х - першочергова та прискорена приватизація обленерго за низькими цінами та у рахунок боргів. Можливо правильніше було б проводити одночасну корпоратизацію всіх енергетичних об'єктів, і якщо необхідна була приватизація енергорозподільчих компаній, то через механізм IPO, по 5% акцій на рік.
- Початок 2000-х – із запуском моделі енергоринку у вигляді англійського пулу, відступ від його головної ідеї конкурентних продажів у міру наповнюваності «режимних зон» - «базової зони», «напівпікової зони», «пікової зони» у тому числі через заборону великим станціям, що входять до складу централізованих компаній «Енергоатом», «Укргідроенерго» самостійного збуту е/е – по суті монополізація двох режимних зон, наслідком чого стало встановлення тарифів Національною комісією з питань енергетики для державних компаній, що займали монопольні позиції в сегментах ринку (режимних зонах).
- Середина 2000-х – консолідація всіх активів теплової генерації та розподільчих систем в «Енергетичній компанії України» та якби сприяння передачі 2/3 активів теплової генерації в одні руки – створеній у той же час приватній компанії ДПЕК. Потурання АМКУ, НКРЕ, ЕКУ. Поява третьої компанії, що займає монопольне становище у сегменті напівпікового навантаження. Напевно, можна було б вчинити інакше, зберігаючи/створивши більшу кількість учасників на енергоринку та створивши умови конкуренції між ними.
- Середина 2000-х – пропуск терміну корпоратизації УДЕ, ЕА, які могли б стати повноважними суб'єктами економіки електроенергетики, енергетичної політики (а не «дійними коровами»), що вміли би захищати інтереси акціонерів (держави) на зразок того, що відбувалося і відбувається у шведських державних енергетичних компаніях, у французькій атомній корпорації EdF та багатьох-багатьох інших державних корпораціях Європи, світу. Корпорації могли б надати право своїм дочірнім підприємствам/компаніям продавати е/е, щоб збільшити кількість конкурентів на ринку.
- З 90-х і до теперішнього часу – втрата керованості в приведенні тарифів е/е населенню до економічно обґрунтованого рівня, втрата цінового паритету та принципу рівних умов для всіх споживачів е/е, тобто за економічно обґрунтованими цінами і нормами споживання. Замість надання знижок та субвенцій одним учасникам енергоринку за рахунок інших, можливо більш правильним та відповідним світовій та європейській практиці було б виділення кінцевим споживачам-домогосподарствам соціальних вразливих верств населення (пенсіонерам) доплат (енергетичних бонусів) з перерахуванням з бюджету (Пенсійного фонду) споживачам коштів для проведення розрахунків за е/е за справедливим тарифом нормативної кількості кВтг, а джерелами могли бути і кошти генерацій, у тому числі державних генерацій, які стягувалися з виробленої е/е, приблизно так, як стягується податок на землю.
- Підтримка розвитку альтернативних джерел енергії за рахунок непомірного «зеленого тарифу» з 2010-х років навряд чи була правильним рішенням. Можливо більш раціональною була б пряма підтримка з бюджету, або надання податкових преференцій, як це зрештою робилося у світі, починаючи з другої половини 2010-х років.
- Надзвичайно характерним для України стало ще з 90-х років стійке небажання застосування найкращих світових практик, що дозволяють розвиватися енергетиці, споживачам, промисловості та бізнесу, підвищувати добробут населення.
Наприклад, норвезький, шведський досвід державних енергетичних корпорацій, акціонерний досвід енергетичних корпорацій інших країн, де є не лише державні акції, а й приватні акціонери і при цьому у великій кількості. Так, можна було б у рамках корпоративного розвитку державних корпорацій створювати холдингові, материнські компанії та численні дочірні, афілійовані компанії та підприємства, що конкурують на ринках і один з одним, і з іншими вітчизняними компаніями, і з зовнішніми компаніями, як на вітчизняному ринку, так і на зовнішніх ринках. Корпорації, які акумульовували лише на рівні материнської компанії дивіденди як Фонди розвитку та стабілізації, за необхідності за рішенням акціонерів, частину коштів могли би перераховувати до загальнодержавного Фонду розвитку, який міг би управлятися, для прикладу, тим же Пенсійним фондом, щоб вирішувати завдання доступу населення до електроенергії. Інші кошти Фондів розвитку державних корпорацій могли б спрямовуватися на модернізацію, будівництво нових об'єктів та потужностей.
Звичайно, заднім числом легше міркувати, оцінювати, можуть бути й інші оцінки та пропозиції, але таки корисно озирнутися на минуле, подивитися на Європу, на сусідів, які стають успішнішими і багатшими з кожним роком. При цьому у нас жодна із 4 (чи вже 5-ти) енергетичних стратегій не включала в себе аналізу причин хронічного невиконання попередніх варіантів, а без цього рухатися вперед неможливо.
До речі, не варто забувати, що попереду чергова точка біфуркації, ба більше того, не одна.
Найближча – корпоратизація «Енергоатома», далі – корпоративний розвиток державних енергетичних компаній з дієвими наглядовими радами, складеними з авторитетних топ-менеджерів із визнаною історією успіху в енергетиці взагалі і атомній зокрема.
Далі ще одна мегаважлива точка біфуркації – приведення тарифів електроенергії для населення до економічно обґрунтованих значень. Сьогодні коефіцієнт співвідношення тарифу до середньої заробітної плати становить загалом по Україні приблизно 0,015%, по Києву – 0,01%, що відповідає початку 90-х – поганому початку електроенергетики незалежної країни. При цьому по коефіцієнту співвідношення тарифу до мінімальної пенсії - 0,12%, при оплаті 100 кВтг залишається на оплату газу, тепла, медикаментів, харчування та інше - 1 830 грн (по 60 грн або 1,5 євро на день). По відношенню до середньої пенсії – 0,06%, при оплаті 100 кВтг залишається на оплату житла, тепла, комунальних послуг, харчування та інше – 4 700 грн/міс. (150 грн або 4 євро на день), що явно замало для нормального життя та здоров'я. Напевно правильніше призначити всім пенсіонерам «енергетичний бонус» за працю в сумі оплати 100 кВтг за нормальним економічно обґрунтованим тарифом, щоб не допустити енергетичної бідності.
