— Якщо зробити енергетичне резюме 2025 року, то чим він для вас був примітний?
— Цей рік не запам’ятався чимось особливим, адже в політиці розвитку паливно-енергетичного комплексу нічого принципово не змінилося. І торік, і позаторік ми мали однакову гонитву в міжсезоння, щоб підготуватися до опалювального сезону, а потім — героїчне надолуження того, що не встигли зробити. Це дуже хибна практика — управління шляхом надання доручень. Такий підхід негативно впливає не тільки на енергетику, а й на економіку та загальну спроможність держави до розвитку.
Уряд досі переважно реагує на проблеми, замість того щоб працювати наперед і не допустити їхнього виникнення чи поширення. Замість планування й прогнозування ми маємо мікроменеджмент, залучення центральних органів влади до вирішення надзвичайно дрібних питань замість цілепокладання, організації та координації.
Саме тому в нас кожний наступний рік схожий на попередній. Так, є нюанси, пов’язані з інтенсивністю ударів країни-агресора по інфраструктурі, є нюанси, пов’язані з наявністю чи відсутністю кадрових змін. Але, на мій погляд, усе це не особливо впливає на загальну картину.
— Але ж у нас є великий перелік стратегічних документів, планів, цілей. Як виходить, що вони існують, але при цьому маємо мікроменеджмент? Як це пояснити?
— Це можна пояснити дуже просто. У 2019 році в Україні було ухвалено Стратегію реформування державного управління — здається, так вона називалася. І в цьому документі чорним по білому було записано, що наш уряд є неспроможним до стратегічного планування. І хоча з наступної редакції стратегії це визнання прибрали, по суті нічого не змінилося.
Ми вже навчилися розробляти плани й стратегії, але так і не навчилися їх виконувати. Жодна зі 153 ухвалених за 30 років стратегій, жодна зі 774 державних програм, жодна з 591 концепції не була реалізована в повному обсязі. Чому? Тому що це був і, на жаль, залишається набір забаганок і гарних побажань без серйозного економічного обґрунтування та оцінки наявних і доступних в Україні ресурсів.
До повномасштабної війни, підкреслюю — саме до війни, щоб реалізувати всі ухвалені стратегії та програми, на них потрібно було виділяти по чотири державні бюджети. Тобто документи приймали, а грошей і ресурсів під них не закладали. І тому вони тихо лежать у шухлядках і висять у базі даних «Законодавство України».
— Тобто проблема українського уряду — це нездатність до справжнього планування?
— Саме так. На жаль, уряд не може виокремити пріоритети. Намагається робити все й одразу, планувати «на віки». Але коли в нас змінюються прем’єри, віцепрем’єри чи міністри, то вони автоматично спрямовують усі напрацювання своїх попередників у кошик. Чому? Так ті ж нічого не знали, не розуміли й нічого путнього зробити не могли. Тому розроблені ними стратегії ми реалізовувати не будемо. Ми зберемося й напишемо нову — правильну. Пишуть, ухвалюють… А потім міністра знімають, і на його місце приходить новий. І так по колу.
А коли планова діяльність підміняється формою, то в підсумку залишається ручне управління — наради, доручення, міжвідомчі й робочі групи, антикризові штаби…
А щоб ніхто не зрозумів, що планування, тим паче стратегічного, по факту не існує, це варто приховати, обмежити інформування не лише громадськості, але й профільних експертів та учасників енергетичних ринків.
У результаті зараз майже відсутня не лише чутлива, але й будь-яка інформація про те, що насправді відбувається в енергетиці. Ми, хто в темі, звісно, знаємо, до кого звертатися, але й нам не вистачає даних для ґрунтовного аналізу ситуації та розроблення рекомендацій органам влади.
Що ж до абсолютної більшості українців, то їм залишаються лише соціальні мережі. Адже вакуум офіційної інформації моментально наповнюють «качки», фейки й російська пропаганда. Іноді дивуєшся — це у владі так спеціально роблять? Мої колеги та я вже заморилися спростовувати чутки про «ядерне паливо, яке от-от витече із Запорізької АЕС», про «евакуацію Києва» чи про «мінус сорок по всій Україні».
— Підхід до комунікації влади з суспільством зараз абсолютно хибний?
— Звісно. Вважають, що головне — не пояснити, не попередити, не порадити, а відрапортувати: «У нас підготовлено 17,6 ГВт потужності, закачано 13,2 млрд кубів газу, лежить 2,5 млн тонн вугілля на складах ТЕС». Повідомили — і все, можна спати спокійно. А реальність у вигляді нерозуміння дій влади та енергетичних компаній потім усіх наздоганяє.
Який вихід? Роз’яснити? Та ні — краще зігнати пів України на чергове виїзне засідання антикризового штабу. Колись Паркінсон, не той, що хвороба, а Сиріл Норткот Паркінсон, написав, що результативність наради є обернено пропорційною витраченому часу й кількості запрошених. Схоже, урядовці Паркінсона не читають.
— Добре, а якщо ми хочемо програму і стратегії, де реальність нас не наздоганятиме так часто, — з чого треба починати справжнє планування?
— Спочатку треба чесно визначити перелік ключових загроз. Визнати їхнє існування. Оцінити ймовірність їхньої реалізації та можливі негативні наслідки. Повністю нейтралізувати загрози ми не зможемо, але зменшити шкоду чи ймовірність — цілком реально. Але для цього варто спрямувати на це всі наявні й доступні ресурси, причому не лише і не стільки фінансові, але й матеріальні, організаційні, інформаційні, кадрові. Головне — не змінювати пріоритети щодня, не розмазувати ті самі ресурси тонким шаром по всьому, що раптом приходить у голову головуючого на черговій нараді.
Методика відома, інструменти відомі, їх ніхто не приховує. Потрібно просто почати застосовувати. І змінити підходи до вироблення політики, що свідчать: пріоритетів як таких у нас досі немає.
Ми пливемо за течією й віддали повну ініціативу ворогові. Реагуємо на кожен удар по критичній інфраструктурі постфактум, замість того, щоб заздалегідь зробити так, щоб він завдав меншої шкоди.
— У нас же постійно виникають гарячі дискусії: будувати нові блоки АЕС чи ні, добудовувати ГАЕС, відбудовувати Каховську ГЕС… Як, на Вашу думку, треба діяти в таких випадках? Авторитарно — «відновлюємо каскад Дніпра, і байдуже на ті козацькі могили»? Чи влаштовувати багаторічні «демократичні» дискусії, поки все не розвалиться остаточно?
— Професійні дискусії, звісно, треба організовувати й вести. Але остаточне рішення все одно ухвалюють політики, адже саме вони мають нести за нього політичну відповідальність.
Проблема в тому, що реальні механізми політичної відповідальності в Україні відсутні. Наступні вибори ще далеко, але та партія чи сила, яка програє, потім кричатиме: «Ви всі не зрозуміли. То нам попередники заважали, дайте кермо ще раз — тепер ми точно все правильно зробимо». Так ви ж уже «накерували»! І які висновки зробили? Хто відповів? Голова партії — на посаді, підголовки — там же, обличчя — ті самі, лише тільки щоки вже не влазять в екран.
Влада має повне право ухвалювати рішення, навіть нехтуючи думкою опозиції, бізнесу, експертів, громадськості. Але вона й має нести відповідальність за ці рішення.
Якщо хочете її розділити або, по-модному, диверсифікувати — консультуйтеся. Лише тоді політик зможе сказати: я ж із вами радився, тому й відповідальність у нас спільна.
Не розумію, чому влада так нехтує підтримкою лідерів думок і профільних експертів. Адже коли нас, наприклад, залучають до підготовки проєктів нормативно-правових актів, так ми ж потім їх адвокуємо, захищаємо, робимо їм і самій владі паблісіті. Класичний приклад — Енергетична стратегія України на період до 2035 року. Це єдиний програмний документ галузі, який готувався так, як мають готуватися стратегічні документи: із широким обговоренням, із залученням всіх стейкхолдерів.
— І що з ним сталося?
— Змінилося керівництво Міненерго. І почало розробляти нову стратегію.
— Нагадайте, це ще за Галущенка чи до нього?
— Розробленням Стратегії-2035 у Міненерго безпосередньо керувала Наталія Бойко. Багато хто її зараз критикує. Але в цьому проєкті вона відпрацювала дуже ефективно, змінивши думку щодо себе в набагато старших і більш досвідчених фахівців.
А потім з’явилася розроблена за грантові кошти Енергетична стратегія на період до 2050 року (схвалена урядом у 2023 році — ред.), яку на етапі проєктування ніхто в очі не бачив. Навіть у підрозділах міністерства. До слова, проєкт плану заходів з її реалізації чомусь опублікували, а саму стратегію — ні. Ніби якщо її не показувати, то й відповідальності не буде. Ось такі підходи в нас зараз, на жаль, домінують.
— Рівно рік тому Дональд Трамп із командою повернувся до Білого дому й одразу почав різко розвертати енергетичну політику: зняв обмеження на видобуток викопного палива, скоротив субсидії на «зелену» енергетику й електромобілі. Як Ви оцінюєте цей різкий поворот і, головне, як він уже вплинув на світовий ринок?
— Президент Трамп насправді не провів увесь обіцяний пакет документів через Конгрес. Але це не означає, що американці не будуть нарощувати видобуток. Навпаки — він буде зростати все більшими темпами.
Чому? Тому що в США — реальна конкуренція. У нафтогазовій галузі — десятки тисяч компаній, від гігантів до дрібних незалежних виробників. Це породжує шалену швидкість впровадження технологій, зниження собівартості й постійне вдосконалення.
Результат ми вже бачимо: на ринку утворився стійкий профіцит нафти. До кінця 2026 року перевиробництво може сягнути 4,7–5,3 млн барелів на добу. Оскільки зараз світ споживає щодоби по 104 млн, 5,3 млн — це більше 5%.
Із газом — схожа ситуація. Якщо на початку століття експортери вибирали споживачів, які вишиковувалися у довжелезні черги, а магістральні газогони вважалися зброєю майже масового винищення, зараз усе змінилося.
Технології гідророзриву, кущового, похилого буріння, скраплення газу, його транспортування в такому вигляді морем зробили справжню революцію. Її іноді називають «сланцевою», але її суть — не в нафтових сланцях і не в ущільнених колекторах. Суть — у перетворенні нафтогазових ринків із регіонального на глобальний. Зараз газ чи нафта, які ми споживаємо, можуть бути видобуті в будь-якій точці земної кулі, причому їхня ціна визначатиметься не стільки країною походження, скільки якістю. Завдяки цьому держави, які ще 10–15 років тому були прив’язані до «традиційних» експортерів пуповинами труб, тепер можуть обирати з кількох пропозицій.
— І хто зараз найбільше страждає від профіциту вуглеводнів?
— Ті, хто не встиг адаптуватися. На нафтовому ринку Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Ірак — усі компанії держав з ОПЕК+ — б’ються за кожного великого покупця. «Беріть, дамо знижку 10 доларів за барель. Мало? 15. Ще мало? 20». Бо вони розуміють: «золоте століття нафти» спливає, а «золоте століття газу» так і не настало.
Китай тим часом відповідає: «Дякуємо, хлопці, але ми вже запустили найбільші у світі ГЕС, видобуваємо половину енергетичного вугілля, заставили пів країни сонячними й вітровими станціями, виробляємо більше електромобілів, аніж бензинових. Скоро ваша нафта нам взагалі не знадобиться… А поки що — давайте зі знижкою». (Із десяти найбільших гідроелектростанцій світу шість розташовані в Китаї. Сукупна потужність цих китайських ГЕС — понад 75 ГВт. Більшість цих станцій вийшли на повну потужність у 2012–2022 роках — ред.).
А Росія, Венесуела та інші, хто не інвестував у технології, називаючи і «сланцеву революцію», і технології скраплення газу «інтернет-бульбашками», — ризикують просто випасти з ринку. І якщо завтра з нього зникнуть, наприклад, 4 млн барелів російської нафти — ніхто не помітить.
— До речі, Олександр згадував Михайла Крутихіна, відомого російського аналітика, який нині живе в Норвегії. Той стверджує, що одна з причин повномасштабної війни Росії проти України — це спроба загальмувати зелений енергетичний перехід у Європі, щоб зберегти ринок збуту для свого газу…
— Я дуже поважаю Михайла Івановича, ми давно знайомі. Він має рацію, але лише частково. Так, Росія справді хотіла сповільнити «зелений перехід». Але затримати його — це приблизно те саме, що намагатися зупинити Дніпро руками. Можна, звісно, перекопати русло, але вода все одно знайде собі дорогу.
У Кремлі справді вважали, що зможуть дестабілізувати Європу, довести, що «сила вирішує все», що європейські цінності — порожній звук. І головне — знову прив’язати Європу до себе дешевими вуглеводнями.
Росія завжди успішно підкуповувала частину європейських еліт: «Ось вам дешеві нафта й газ, лишень не звертайте увагу на особливості нашої „суверенної“ демократії». Але після 24 лютого 2022 року несподівано виявилося, що для Європи існують ще й якісь цінності. Схоже, в Кремлі не розуміють, чому їхні недавні партнери заявили: «Ми не будемо брати ваші криваві нафту й газ, навіть зі знижкою».
«Як це — добровільно відмовитися від дешевого газу? Що за дурість?» Це нерозуміння, на мій погляд, і стало однією з причин повного провалу «плану А». У Москві досі не можуть повірити, що світ змінився, а вони залишилися на узбіччі.
— Тобто зупинити зелений перехід неможливо навіть теоретично?
— На мій погляд — точно неможливо. Більше того, у ньому вже зацікавлені абсолютно всі, включно з сьогоднішніми нафтогазовими гігантами. Подивіться на Норвегію: весь прибуток від нафти й газу йде у фонд національного добробуту, а сам фонд інвестує переважно у відновлювані джерела та нові технології. Подивіться на Китай: вони вже захопили 70–80% світового ринку сонячних панелей, вітряків, батарей і продовжують патентувати все нове.
Тобто «зелений перехід» іде, але не в карикатурній формі «танки на батарейках, армія на конях, ППО на вітряках», а як зміна архітектури енергетики.
І ось яким я бачу «логічний ланцюжок» такого переходу. Створювані Індустрією 4.0 «розумні» виробництва вимагають все більше енергії найвищої якості, але традиційні технології нездатні задовольнити попит на неї. Енергосистеми потребують усе більших витрат, але банки інвестують у привабливіші об’єкти, тоді як державу перевантажено соціальними зобов’язаннями. Певні кошти вкладаються, але обладнання старіє, втрати зростають, ефективність знижується, енергія дорожчає. Доступ до інформації формує запит на «світові стандарти» споживання, але спроба їх задовольнити погіршує довкілля, збільшуючи соціальні витрати. Відновлювані джерела можуть стати виходом, але платоспроможний попит з’явиться лише після їхнього здешевлення та появи технологій «складування» енергії.
Саме тому ціль сталого розвитку ООН — це не «розвиток відновлюваних джерел енергії», як дехто досі вважає, а «забезпечення доступу до недорогих, надійних, стійких і сучасних джерел енергії для всіх». Це — об’єктивна необхідність, і вона буде реалізована.
— Добре, а як Україні вписатися в це майбутнє, контури якого ми вже бачимо?
— У нас склалися унікальні об’єктивні обставини, які самі підказують напрямок.
Перше: у нас найбільший у Центрально-Східній Європі парк атомних станцій, які дають стабільну, «цифрову» електроенергію 24/7. Європі це дуже потрібно, українській промисловості — теж. Тому атомна генерація буде й надалі розвиватися. Так, «болгарські» ВВЕР-1000 — це вчорашній день, а от черга на сучасні малі модульні реактори розписана на десятиліття вперед. Напрям вірний, і можливостей у нас вистачає.
Друге: нам історично не потрібна вся ця базова потужність для внутрішнього споживання. Отже, ми можемо експортувати 40–50% «зеленої» (точніше, «рожевої») атомної енергії в ЄС, а собі залишити іншу половину плюс маневрову генерацію.
Але маневрові потужності мають бути саме розподіленими. Не треба ганятися за гігаватами сонця чи вітру в одному місці. У кожному регіоні є свої, місцеві, ефективні джерела палива та енергії, від яких не треба відмовлятися. В Донецькій, Луганській, Львівській й Волинській областях — це метан вугільних шахт. У Волинській, Рівненській, Чернігівській областях — торф. У Житомирській області — деревина. У сільськогосподарських регіонах — солома зернових і лушпиння олійних культур. Істотну частку в енергетичному балансі Буковини й Закарпаття здатна зайняти гідроенергія малих річок, зокрема Тиси й Тересви. Одеська, Херсонська, Запорізька області — це сонце, а узбережжя Чорного моря — вітер.
Данці давно довели, що 50–60% у балансі можна тримати на біомасі й відходах. Та й у Білорусі Лукашенко наказав — і всі повалені дерева з лісів одразу пішли в котли ТЕЦ.
— До речі, у нас після підриву Каховської ГЕС плавні заростають вербою…
— І це теж. Але суть в тому, що 40–50% маневрової генерації — це не півтора десятка радянських ТЕС і ТЕЦ, які щомісяця обстрілює ворог. Це тисячі малих енергетичних установок, які працюють на місцевих джерелах палива та енергії, об’єднані у «розумні» мережі (smart grids) і приєднані до Об’єднаної енергетичної системи України. Додайте сюди системи накопичення: ДТЕК вже має 200 МВт батарей. Ще треба 2 ГВт плюс 2 ГВт газових чи будь-яких інших пікерів.
— Ви описуєте такий собі «зелено-атомний гібридний мікс»?
— Саме так. Саме «зелено-атомний мікс» — це наше майбутнє і запорука стійкості й надійності роботи нашої енергетичної системи. І, до речі, — головна ідея Стратегії-2035, яку тихо поховали. Там було чітко написано: не ганятися за гігаватами, а планувати й керувати попитом. Розуміти, що потрібно економіці й людям у 2030, 2035, 2040, 2050 роках.
Адже попит стає більш гнучким і мобільним, енергетичні потужності — інтелектуальними й розподіленими, ринки — децентралізованими й висококонкурентними. Та й урбанізація формує запит на нову міську енергетику з прийнятною вартістю приєднання й можливістю зростання на дорогих землях.
Дехто звітує: «У нас вже 7,5 ГВт сонячних панелей!» А я питаю: чому тоді світла немає? Бо держава стимулювала не забезпечення потреб людей, а встановлення гігаватів заради одержання грошей за «зеленим» тарифом. Підтримувалося будівництво будь-чого, але не там, де потрібно, а де «інвестор» зміг отримати землю. І не важливо, що там, де зведено чергову СЕС, — постійно йде дощ і лише 50 сонячних днів на рік.
Треба стимулювати інше — активних споживачів, здатних генерувати енергію для себе і поділитися надлишком з іншими, енергетичну спроможність громад та їхню автономність. Але не сепаратизм, а саме автономність, за умови обов’язкового приєднання до єдиної системи — щоб у кризу чи блекаут (не люблю це слово, але що є) можна було швидко допомагати один одному.
— Ви бачите майбутнє української енергетики не лише в песимістично-чорних барвах, але навіть з обережним оптимізмом?
— Абсолютно. У нас є все: і базова атомна генерація, і величезні запаси місцевого палива, і привабливі зовнішні ринки, і фахівці, які знають, що, де, коли і як треба робити. Просто це варто з розумом використовувати.
Досьє «ЕнергоБізнесу»
Геннадій Рябцев — професор Києво-Могилянської школи врядування імені Андрія Мелешевича, доктор наук з державного управління, кандидат технічних наук, професор.
В 1994 році закінчив Київський політехнічний інститут, в 2006 році — Національну академію державного управління при Президентові України.
Професор Академічного департаменту соціальних наук Європейського гуманітарного університету, головний науковий співробітник відділу критичної інфраструктури, енергетичної та екологічної безпеки центру безпекових досліджень Національного інституту стратегічних досліджень, директор спеціальних проєктів Науково-технічного центру «Психея», позаштатний експерт Центру Разумкова з питань енергетики, експерт Комітету з питань розвитку економічної конкуренції Торгово-промислової палати України.
Виноси
1.
«Жодна зі 153 ухвалених за 30 років стратегій, жодна зі 774 державних програм, жодна з 591 концепції не була реалізована в повному обсязі. Чому? Тому що це був і, на жаль, залишається набір забаганок і гарних побажань без серйозного економічного обґрунтування та оцінки наявних і доступних в Україні ресурсів»
2.
«Росія справді хотіла сповільнити «зелений перехід». Але затримати його — це приблизно те саме, що намагатися зупинити Дніпро руками. Можна, звісно, перекопати русло, але вода все одно знайде собі дорогу».
3.
«Дехто звітує: «У нас вже 7,5 ГВт сонячних панелей!» А я питаю: чому тоді світла немає? Бо держава стимулювала не забезпечення потреб людей, а встановлення гігаватів заради одержання грошей за «зеленим» тарифом. Підтримувалося будівництво будь-чого, але не там, де потрібно, а де «інвестор» зміг отримати землю».
