Втрата значної частини маневрової теплової генерації, стрімке зростання частки сонця й вітру та потреба в балансуванні системи в режимі реального часу примушують повертатися до фундаментальних питань: як саме має бути збудований ринок, хто і за рахунок чого платитиме за стабільність, і де в цьому пасьянсі місце батарей.
Своїм поглядом на ці питання «ЕнергоБізнес» попросив поділитися Івана Плачкова — людину, яка проходила всі великі цикли реформ української енергетики зсередини: від керівництва «Київенерго» в 1990-х до посади міністра в трьох урядах. У розмові — не лише про батареї, а й про те, як в Україні ухвалювалися «рефлекторні» рішення в енергетиці, чому борги «зеленого» тарифу досягли десятків мільярдів гривень і чому економічно обґрунтована ціна на електроенергію, на думку співрозмовника, вигідніша навіть малозабезпеченим споживачам.
«Будь-яка енергосистема живе балансом»
— Дуже модна сьогодні тема — установки зберігання енергії, батарейки, так би мовити. Наскільки це нова ніша і як вона впливає на розвиток української енергетики?
— Дивіться, в чому суть. У електроенергії є особливість, властива тільки їй: споживач споживає тоді, коли хоче, і скільки хоче, нікого не питаючи. А енергія має бути в потрібний момент.
Звідси — інтерес до балансування. Пік навантаження — потім розвантаження, і так далі. Чим більша енергосистема, тим економічніше і надійніше вона працює: одні станції вмикають, інші вимикають. Так була побудована єдина енергосистема Радянського Союзу — там ніч, тут день, тут ранок, там вечір. Це була чітко відлагоджена робота і дуже велика система.
Розвалився СРСР — і чому європейці зробили ENTSO-E? Вони ж раніше працювали окремо, по країнах. А потім почали об’єднуватися й розширюватися. Узяли Болгарію, хоча Болгарія на той час була зовсім не готова до ENTSO-E. Те саме й Румунія. Але вони були достатньо невеликі, щоб вирішити: загалом проблем немає. Бо потрібна велика система.
З енергоблоками інша річ. Енергоблок — це не вимикач, його не можна просто так вимкнути ввечері й запустити вранці. Плюс розпад СРСР, плюс наші власні проблеми. Цей етап ми пройшли.
Коли Янукович став президентом, концепції розвитку енергетики формувалися вже рефлекторно, ситуаційно, через призму інтересів кулуарних структур. Малювали якусь криву — мовляв, до 15–16 відсотків відновлюваних джерел, — абсолютно не звертаючи уваги на баланс енергетичної системи. Це була перша така ситуативна, рефлекторна, відірвана від реальності штука.
— Але й не остання?
— Ні. Другою такою річчю можна назвати розподілену генерацію на газопоршневих станціях: ставити там генератори — і ворог ракетою їх не дістане. Сенс у цьому є. Але є й економіка. У нас одразу з’являються люди, які кажуть: «Будуємо! Мобілізуємо ресурси, війна, нам це потрібно негайно!» Накупуємо енергетичних об’єктів, треба їх до зими ввести. Житомирський, Рівненський, ще там якийсь — у Кабміні рапортують.
Чи це професійне рішення? Ні. Прийняли — побудували. Що побудували, що не побудували, чи закрите воно бетоном, чи захищене — нікого не цікавить. А велику електростанцію в принципі неможливо «закрити». Електростанцію треба захищати протиповітряною обороною — батареї, ракети, кулемети, зенітки. Іншого захисту тут не буває. А грошей освоїли неміряно. Думаю, ще багато років ми будемо дізнаватися, які були оборудки.
Повертаючись до відновлюваної, сонячної енергетики. Не можна казати, що вона альтернативна. Сонячні станції, вітряки — це не альтернативна енергетика. Вона потребує, щоб хтось її «підхопив», бо коли сонця немає або вітру немає — її просто немає в системі. А «підхопити» означає мати маневрові потужності, які підстрахують. І тут уже бажане все, в тому числі установки зберігання.
До речі, так виник ринок допоміжних послуг. Усе це народилося у Сполучених Штатах. Ринок електроенергії в нас будувався і розвивався за американським зразком. А я нагадаю, що у США немає єдиної енергосистеми за європейським зразком — там кілька енергосистем.
Довідка «ЕнергоБізнесу»: Як влаштована енергосистема США
Електроенергетика США фізично складається з трьох великих, майже не пов’язаних між собою синхронних зон — Eastern Interconnection (схід країни), Western Interconnection (захід) і ERCOT (більша частина Техасу). Кожна працює на частоті 60 Гц, але між собою ці зони синхронно не з’єднані: обмін енергією можливий лише через спеціальні вставки постійного струму, де змінний струм перетворюється на постійний і назад під частоту й фазу сусідньої зони. Тому, на відміну від європейської ENTSO-E, єдиної загальнонаціональної енергосистеми у США не існує.
Управлінську роботу — балансування генерації й споживання, диспетчеризацію та оптові ринки — виконують балансуючі органи (Balancing Authorities). Усього їх 66, переважна більшість — окремі вертикально інтегровані компанії. Найбільшу частину навантаження обслуговують сім незалежних регіональних операторів передачі — RTO та ISO: PJM Interconnection (Середня Атлантика і частина Середнього Заходу), MISO (Середній Захід і частина Півдня), SPP (Південний Захід і Великі рівнини), ERCOT (Техас), CAISO (Каліфорнія), NYISO (штат Нью-Йорк) та ISO-NE (шість штатів Нової Англії). Разом вони охоплюють приблизно дві третини споживачів країни. На Південному Сході, у Скелястих горах і на Тихоокеанському Північному Заході RTO/ISO відсутні — там зберігається традиційна модель з вертикально інтегрованими комунальними компаніями, які працюють за двосторонніми договорами. Регулює міжштатну передачу електроенергії федеральна комісія FERC; ERCOT під її юрисдикцію не потрапляє, бо не перетинає кордонів штату.
І там завжди виникала проблема зі зв’язком між енергосистемами. Можливо, ви знаєте про блекаути в Нью-Йорку 1970-х років. Згодом, уже за Рейгана, запропонували законопроєкт — виділити гроші з бюджету і створити єдині американські мережі, щоб міжсистемні перетоки працювали. Але нічого з цього не вийшло, Конгрес був проти.
Повернемося тепер до нашої ситуації. У нас значна частина теплової генерації вражена. Нової генерації немає. Атомні станції, підстанції — все це треба використовувати в нормальному режимі.
Я не противник газопоршневої генерації. Абсолютно. Я не противник навіть будівництва нових атомних потужностей. І я не противник батарей — я тільки за батареї! І за все інше, що дозволяє системі балансуватися. Але я за те, щоб узяти калькулятор і все порахувати! До того ж сучасні програми так далеко пішли, що сам підрахунок стає дедалі простішим.
Голову «Укренерго» Віталія Зайченка я критикую за те, що він недостатньо агресивний у просуванні рішень. Він дуже м’який, але й дуже професійний. Постійно каже: треба фахово, треба порахувати. На останньому виступі сказав: «У нас уже є проблеми сонячної енергетики». Вони назрівали 3–5 років. Її не можна будувати стільки, щоб вона шкодила енергосистемі — а вона шкодить.
У такому разі, якщо вже ухвалене рішення про подальший розвиток і зараз пришвидшеними темпами розвиваються вітряки й сонячна енергетика, — збалансувати їхні негативи можуть батареї. Це частина рішення для України. Ось таке моє загальне бачення.
«Десятки мільярдів гривень боргів навколо “зеленої” історії»
— Це якщо їм буде вигідно «ходити» на балансуючий ринок?
— Подивіться, скільки коштує сонячна станція — вона дуже дорога. Наскільки дорожчим стане тариф? І ще одне: подивіться, які борги вже накопичилися на нашому ринку електроенергії саме навколо «зеленої» історії. Чому? Бо «Укренерго» зобов’язане купувати у виробників ВДЕ за «зеленим» тарифом — навіть якщо ця енергія системі в моменті не потрібна. Споживачі мають оплачувати, хоча реально це не вартість самої енергії. Йдеться вже про десятки мільярдів гривень.
Я не кажу, що ВДЕ це «погано». Усі сучасні речі — хороші. Але треба впроваджувати їх з розумом і рахувати економіку. Знову ж повертаюся до попереднього — брати калькулятор.
А який тут інтерес споживача? Він завжди один — сплачувати економічно обґрунтовану ціну. Вона не може бути просто дорогою чи дешевою — вона має бути економічно обґрунтованою. Я це говорю з 1999 року.
Економічно обґрунтована ціна, як виявляється, вигідніша всім — у тому числі малозабезпеченим. Я колись переконував, показував свої цифри: квартира, заміський будинок — споживання таке-то. І за рахунок різниці тарифів я отримував від держави 300 гривень субсидії на місяць. Я! Це давно було, інший був курс і все таке. А поряд пенсіонери живуть у маленькій кімнаті, споживають мізер, і їхня різниця в тарифах — п’ять гривень. Виходить, мені держава субсидує 300, а їм — п’ять. Справедливо? Ні. А в кого ще басейн з підігрівом, у кого ще щось — там ще більше виходить.
— Що робити?
— Ціна — економічно обґрунтована для всіх. А малозабезпеченим — адресна, конкретна, цільова дотація. Це не я придумав. Це вже давно світ придумав. У всіх країнах так.
— У нас про це говорять не перший рік…
— Тема субсидій переполітизована. Відразу починають думати, а від якого рівня достатку вважати малозабезпеченими і чи не образяться інші, все з оглядкою на вибори.
«Будуєш сонце — обов’язково ставиш батареї»
— Як вбудувати батареї в нову систему?
— З батареями я б діяв так. Якщо рахувати, що субсидіювати ВДЕ з тарифу далі неможливо, я б ставив таку вимогу: будуєш, наприклад, 50 мегаватів сонця — обов’язково ставиш батареї відповідної потужності. Це повинна бути вимога регулятора.
— Тобто НКРЕКП має сказати: модель така, виконуй?
— Так, модель. І НКРЕКП ухвалює таке рішення при затвердженні технічних умов. І ухвалити закон України, який зобов’яже тих, хто вже побудував без батарей, — добудувати. Дати їм визначений термін. Ми не знаємо, коли війна закінчиться, а нам про систему треба думати зараз.
— А як країни вибудовують свої баланси?
— Кожна країна вибудовує свій баланс залежно від ресурсів, які в ній є. США — комбінований: є вугілля, є атомна енергія, є гідро, є вітряки. До речі, вітряки народилися саме у США — задовго до зеленої моди. Просто компанія в Каліфорнії приходила в гірські райони, де неможливо було протягнути дроти, і ставили вітряки. У японських домах те саме починалося — вітряк, нагрів води, побутовий чайник. Розробляли для віддалених домогосподарств.
Далі — Китай.
Китай переважно на вугіллі: 60 з лишком відсотків — будують і будують. Чому? Економіку рахують.
Що зробила Франція? Після війни прийшов де Голль: вугілля немає, нафти й газу теж особливо немає. І ухвалив рішення — будуємо атомні електростанції. Інакше Франція стала б повністю залежною від Німеччини.
Німці пішли іншим шляхом. У них було своє вугілля. Коли піднімалася економіка, металургія, екологію не дуже враховували — очисних споруд не вистачало. Я пам’ятаю статтю: «У Німеччині йдуть кислотні дощі». У журналах показували попалене листя дерев. На цій хвилі з’явилася партія «зелених». Вона почала просувати ідею: треба берегти екологію. Німці злякалися — і це наклалося на катастрофічні темпи зростання промисловості. Німеччина прагнула стати першою економікою.
— Не першою у світі. Четвертою!
— У Європі — першою.
— В Європі — так.
— Зелені прийшли до влади з гаслами: «Ми все зробимо чистим, ми відновимо для людей». Знову закон, знову закон. А потім за все це довелося платити.
Словом, і нам треба дивитися на те, що є у нас, а не на те, що комусь подобається чи ні.
Досьє «ЕнергоБізнеса»
Іван Плачков - народився 23 листопада 1957 року в селі Криничне Болградського району Одеської області.
У 1980 році закінчив Одеський політехнічний інститут за спеціальністю «атомні електричні станції та установки», інженер-теплоенергетик. Кандидат технічних наук (2005).У 1980–1994 роках пройшов шлях від машиніста-обхідника до головного інженера Київської ТЕЦ-5 виробничого об’єднання «Київенерго». У 1994–1999 роках — головний інженер, виконувач обов’язків генерального директора, голова правління — генеральний директор АЕК «Київенерго».
Тричі обіймав посаду міністра енергетики (палива та енергетики) України: у 1999 році в уряді Валерія Пустовойтенка та у 2005–2006 роках в урядах Юлії Тимошенко й Юрія Єханурова. У 2006–2007 роках очолював Одеську обласну державну адміністрацію, у 2008–2010 роках — заступник голови Державного управління справами.
Заслужений енергетик України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки.
Сьогодні — голова Ради Союзу Всеукраїнської енергетичної асамблеї.
