Попри критику регіональних і територіальних планів енергетичної стійкості — через проблеми фінансування, нестачу методичних матеріалів і підготовленого персоналу — головний пріоритет зараз очевидний: захист критичної інфраструктури. Саме для цього, перш за все, й потрібні комплексні плани енергетичної стійкості громад.
Йдеться вже не лише про відновлення пошкодженої енергосистеми. Фактично Україна переходить до нової моделі: від нечисленних великих центрів генерації — до мережі локальних енергетичних осередків, здатних підтримувати роботу громад навіть у кризових умовах.
Сучасна енергосистема має працювати не як одна (кілька) велика електростанція з довгими вразливими лініями, а як мережа автономних або напівавтономних «енергетичних островів», які у разі потреби можуть тимчасово працювати окремо, а потім знову синхронізуватися з об’єднаною системою.
На нашу думку, тут є два ключові напрямки розвитку.
Перший — масове створення енергетичних спільнот. Залучення активної частини населення може відкрити додаткові ресурси, локальні інвестиції та практичні рішення, які неможливо забезпечити виключно централізовано. Але успіх такої моделі залежатиме від ефективної координації між операторами систем розподілу (ОСР) та самими спільнотами. Велику роль тут має відіграти НКРЕКП — насамперед через створення сучасних правил взаємодії, підключення та балансування локальної генерації. Ймовірно, регулятор також потребуватиме окремої експертизи та спеціалізованого підрозділу (департаменту) для роботи з енергетичними спільнотами та ОСР.
Другий напрямок — кластеризація територіальних громад. Громади не можуть отримати однакові рішення: те, що працює для промислового міста, не підійде для аграрного району чи прифронтової території.
Саме тому потрібні типові моделі для різних типів громад — із врахуванням їхньої інфраструктури, ресурсів та рівня енергетичної автономності.
Для забезпечення роботи громад в острівному режимі та їх інтеграції в об’єднану енергосистему потрібне єдине методологічне підґрунтя для побудови локальних мікромереж і моделей управління. Практично це потребує трьох базових етапів: інвентаризації енергетичної інфраструктури громад, їх класифікації за енергетичним профілем та розробки типових архітектур мікромереж для кожного типу кластерів.
Для кожного типу можна централізовано підготувати базові архітектури мікромереж, рекомендовані рішення щодо генерації, накопичення енергії та управління навантаженням. На місцях ці моделі адаптуватимуться під конкретні потреби громад. Такий підхід дозволить уникнути хаотичних закупівель і випадкових технічних рішень. Натомість громади отримають зрозумілі шаблони, швидше впровадження та можливість централізованого навчання персоналу.
Короткострокова мета — вже до початку опалювального сезону 2026/27 забезпечити резервне живлення критичної інфраструктури: лікарень, водоканалів, теплогенерації. Тут найбільшу роль відіграватимуть мобільні та модульні рішення — газопоршневі установки, когенерація, акумуляторні системи, резервні генератори, локальні сонячні, можливо, вітрові станції для критичних об’єктів.
Середньострокове завдання — з урахуванням позитивного досвіду громад створення пілотних кластерів, розробка типових моделей мікромереж і підготовка локального персоналу.
У довгостроковій перспективі — протягом наступних 2–5 років — це може стати основою масштабної мережі енергетичних спільнот та інтелектуальних мікромереж, інтегрованих у єдину енергосистему країни.
Водночас така модель потребує чіткої координації між різними рівнями управління: національний рівень має забезпечити методологію, нормативну базу та фінансові інструменти; регіональний — координацію кластерів і технічну підтримку; місцевий — розвиток енергетичних спільнот, локальних операторів та підготовку персоналу.
Окреме питання — кадри. Без підготовлених інженерів, диспетчерів, фахівців із систем накопичення та управління мікромережами навіть найкраще обладнання не дасть результату. Тому поряд із технічними рішеннями потрібні програми швидкого навчання, регіональні навчальні хаби та практичні тренінги для локальних операторів.
Не менш важливою є й кібербезпека. Чим більш цифровою та розподіленою стає енергосистема, тим більшої уваги потребує захист систем управління, зв’язку та диспетчеризації.
Наступним практичним кроком могло б стати визначення 5–10 пріоритетних громад для запуску пілотних проєктів — з урахуванням стану критичної інфраструктури, готовності місцевої влади, наявного енергетичного потенціалу та професійних кадрів. Паралельно варто підготувати короткі методичні рекомендації для громад, узгоджені з ОСР: мінімальні технічні вимоги, процедури підключення, правила безпеки та базові принципи роботи мікромереж.
Також потрібні швидкі грантові програми для реалізації модульних рішень — генераторів, акумуляторів, локальних систем генерації та навчання персоналу, а також доступні кредитні механізми для ОСББ та енергетичних спільнот.
У XXI столітті енергетична безпека — це вже не лише великі електростанції. Це здатність тисяч громад утримувати світло, тепло, зв’язок і воду навіть тоді, коли централізована система працює під постійним тиском. І саме така — більш розподілена, гнучка та живуча, але єдина енергетична модель — повинна стати майбутнім України.
PS. Автор висловлює щиру подяку пані Наталії Куцан за допомогу в роботі над статтею.
