Тож розглянула варіанти приватних і державних шкіл. Обрала державні – подала заяви одразу до трьох. Бо гарантовано зараховують дитину лише за місцем реєстрації. А після досвіду зі старшим сином, душа до тієї школи не лежить. А в інших – беруть на вільні місця. Чи будуть ці вільні місця, буде відомо тільки після завершення терміну подачі усіх заяв. Тому і обрала аж три школи.
Перейшли до етапу з меддовідкою. Це означає, окрім аналізів, пройти трьох необхідних фахівців: ортопеда, офтальмолога, отоларинголога. Ось це виявилося квестом із зірочкою. Запис до вузькопрофільних лікарів можливий +/- за два тижні. А запис на нові вільні місця до них відкривається онлайн щодня опівночі. Щоб довго не писати, скажу так: до лора ми потрапили за кілька днів, а от дитячий офтальмолог і ортопед – то фахівці, до яких треба або записуватися до приватних клінік, де прийом обійдеться по 700-1200грн кожний, або їхати на інший бік столиці. Ми обрали останнє.
Коли записуєшся на прийом за два тижні, хочеться таки 100% потрапити до лікаря. Тут без гадання на каві не обійтися: буде тривога у день прийому чи ні? Більший ризик їхати на метро чи на власній автівці? Якщо буде тривога, треба їхати на авто, бо перебратися на лівий/правий берег підземкою не вийде. Але тоді місто стане у заторах, і як їх пощастить проскочити теж невідомо.
Щоб подолати відстань у 42 кілометри з передмістя лівого берега Києва на протилежний його бік на прийом до офтальмолога ми виїхали за годину і сорок хвилин. Зрештою, дісталися раніше і 40 хвилин гуляли парком перед прийомом. А от наступного дня на прийом до ортопеда в дитячий поліклініці в самому центрі Києва запізнилися на 7 хвилин. Бо це була п’ятниця і місто просто втонуло у заторах. Добре, що ми перебралися вже на правий берег. Стало очевидно, що на автівці ми не встигаємо, тож я вирішила кинути її десь поблизу найближчої станції метро і спробувати дістатися підземкою. Ідея непогана, але парковки в центрі – це ще один квест. Добре, що син, який з перших своїх днів їздить поруч, уже фактично перетворився на штурмана. Розсудливо буркочучи «там, де не заборонено, то значить дозволено», він таки угледів місце біля самого Маріїнського парку поблизу міні-супермаркету. І ніби парковка там не позначена. Але ж водії зупиняються, заїжджаючи на тротуар біля самісінького будинку, щоб зручно сходити на закупи до магазину.
Наступні дві години поки ми добиралися на прийом і назад, я все крутила у голові рулетку, забере нашу «електричку» евакуатор чи ні. Син був упевнений, що ні, бо евакуатор не заїде у те вузьке місце. І, забігаючи на- перед, малий таки мав рацію.
А дитячий ортопед виявився балакучим молодиком. І з порога запитав, чого це таки ми спізнилися. Послухав про наші митарства, і безапеляційно заявив, що нам взагалі пощастило, бо у нього дві спеціальності – він до того ж оперуючий хірург і може оглянути сина і як такий спеціаліст. Від нього ж ми дізналися, що дитячих ортопедів зараз на прийомах у державних клініках по Києву всього четверо (насправді, трохи більше, але все одно дуже мало). Тож за такої нагоди, я не відмовилася від додаткового огляду сина ще й хірургом, хоч і коштувало це мені незапланованої купюри з видатним українським філософом (бо меншої просто не виявилося із собою, а нічого не залишити за додаткову роботу лікаря було якось незручно). Зекономити на медицині не дуже вийшло. Та із дітьми це взагалі малоймовірно.
Трохи зекономила хіба на пересуваннях по місту знову-таки завдяки своїй «автівці-електричці». Бо зрештою виявилося, що сина зарахували до усіх трьох шкіл, куди я подала заяву. А для того, аби його залишили в одній – обраній, треба отримати довідку про це зарахування і завезти її до двох інших шкіл, щоб звідти його відрахували. Тож довелося знову трохи поїздити між школами київськими заторами.
