Нещодавно під час форуму «Від проєкту до мегавата: інженерія нової енергетики України», організованого Energy Club, я поділився своїм баченням практичних викликів, з якими сьогодні стикаються компанії, що реалізують проєкти нової генерації.
Ці спостереження та висновки ґрунтуються на практичному досвіді компанії «Енерго-Плюс», яка втілює проєкти розподіленої генерації загальною потужністю понад 430 МВт.
Сучасне обладнання на інфраструктурі минулого
Сьогодні реалізацію нових енергетичних проєктів стримує не один фактор, а одночасна дія кількох викликів. Один із них — необхідність інтегрувати сучасне технологічне обладнання в інфраструктуру, яка проєктувалася ще за радянських часів.
Ми підключаємо сучасне, технологічно передове обладнання до мережі, що проєктувалася в радянський час і давно відпрацювала свій нормативний ресурс. Це наша щоденна інженерна реальність.
Приєднання до мережі потребує діалогу
Окремої уваги потребує процедура приєднання нових об'єктів до мереж операторів систем розподілу (ОСР). З мого досвіду, без детального й спільного опрацювання технічних умов на нарадах із усіма учасниками процесу — замовником, ОСР і підрядником — оперативно рухатися вперед не вдається.
Якщо не відпрацювати технічні умови в діалозі заздалегідь, проєкт упирається в обмеження, які часто є артефактом застарілої методології будівництва енергетичних об'єктів.
Як приклад, можу навести один із наших об'єктів у Вінницькій області. Технічні умови передбачали приєднання за чинними нормами – справедливими, але орієнтованими на штатні мирні умови. У реалізації проєкту задіяні кілька сторін з різними пріоритетами: ОСР, для якого головне – безпечне приєднання; замовник, якому потрібна генерація якомога швидше; і підрядник, зобов'язаний виконати договірні умови.
Якщо хоча б одна зі сторін займає закриту позицію і каже «ні» — процес зупиняється. А у воєнних умовах зупинка означає зрив термінів і договірних зобов’язань.
На мою думку, вихід – поетапне виконання технічних умов, погоджене спільно замовником і оператором системи розподілу. Такий підхід дає змогу скоротити терміни видачі потужності в мережу.
Дефіцит обладнання став частиною проєктної реальності
Ще один фактор, який безпосередньо впливає на строки реалізації енергетичних проєктів, — доступність обладнання. Окремі позиції сьогодні або не виробляються в потрібних обсягах, або їх постачають протягом чотирьох–шести місяців. Для проєктів, що реалізуються в умовах війни, це створює додаткові ризики та вимагає більшої гнучкості під час планування.
Саме тому компанія «Енерго-Плюс» заздалегідь опрацьовує альтернативні технічні рішення. На кожному нашому об’єкті є варіанти Б, В і Г — сьогодні це умова вчасного виконання договірних зобов’язань.
Помилки, закладені ще на стадії генплану
Серед типових проблем під час проєктування варто виділити відсутність резерву для майбутнього розвитку об'єкта. Якщо на етапі генерального плану не передбачити можливість розміщення додаткових потужностей, згодом це може стати серйозним обмеженням.
У «Енерго-Плюс» ми керуємося простим принципом – думати на випередження. Уже на стадії генплану ставимо питання, що саме буде розміщено на об'єкті через 6–12 місяців і чи залишиться можливість швидкого доступу для його обслуговування й ремонту.
Якщо цього не передбачити заздалегідь, проблема може проявитися і не одразу. З часом виникає потреба в додаткових потужностях, а місця для них уже немає. Особливо якщо обладнання вже розміщене в захисних спорудах, де додати щось практично неможливо.
Не менш важливою є й подальша експлуатація. Доступ до обладнання, можливість його обслуговування, ремонту та демонтажу його найбільших елементів мають закладатися ще на етапі проєктування.
Як війна змінює підходи до проєктування
Війна суттєво змінила підходи до проєктування енергетичних об'єктів. Наша практика показує ефективність блочних і модульних рішень – мобільних розподільчих пристроїв із можливістю швидкого демонтажу та переміщення. Це не данина моді, а практична необхідність.
Водночас вимоги щодо захисту об'єктів за стандартом «країна-фортеця» іноді суперечать логіці подальшої експлуатації. Ми вже стикалися із ситуаціями, коли обладнання, надійно закрите захисним саркофагом, ставало практично недоступним для обслуговування.
Ремонтопридатність – це ключова вимога до будь-якого енергетичного об'єкта. Саме тому ще на стадії проєктування ми заздалегідь враховуємо всі можливі операції з обладнанням, зокрема й демонтаж найбільших його елементів.
Чому майбутнє за гібридними рішеннями
Говорячи про технології генерації, я вважаю оптимальним форматом гібридні системи – поєднання газової турбіни, накопичувачів енергії (BESS), сонячної або вітрової генерації та інтелектуальної системи управління.
Така архітектура вигідна, адже компоненти балансують вартість виробленої енергії залежно від умов. Вона надійна, тому що відмова одного джерела не зупиняє систему. І вона стійка, бо дозволяє адаптуватися до змінних воєнних, ринкових і регуляторних умов.
Монотехнологічні рішення сьогодні – це ставка на те, що одна умова залишатиметься стабільною. У нинішніх реаліях це надто оптимістичне припущення.
Що скорочує шлях від концепції до мегавата
На мою думку, є три умови, без яких прискорити реалізацію нових енергетичних проєктів практично неможливо.
Перша – синхронна, а не послідовна взаємодія замовника, підрядника й оператора системи розподілу. Кожен крок за принципом «передай далі» коштує втраченого тижня.
Друга – поетапність реалізації. Наприклад, винесення розділу благоустрою на окремий, пізніший етап із пріоритетним введенням генеруючого об'єкта.
Третя – гнучкість щодо обладнання. Якщо специфікація передбачає постачання окремих компонентів через шість місяців, ми паралельно готуємо тимчасове технічне рішення для проведення пусконалагоджувальних робіт.
Саме поєднання цих підходів дає змогу скорочувати час від початку реалізації проєкту до появи нових мегаватів в українській енергосистемі. І йдеться не лише про ефективність: за обставин воєнного часу це питання енергетичної стійкості країни.
