— Як українська металургія пережила період після 24 лютого 2022 року?
— Насправді війна для нас почалась ще у 2014-му, коли ми втратили приблизно третину виробничого потенціалу, зокрема модернізовані заводи в Алчевську — тоді це були одні з найсучасніших підприємств у країні. Ми їх втратили, сподіваюся, лише тимчасово. А у 2022-му отримали ще один нищівний удар: втрату підприємств, шахт, які постачали коксівне вугілля, і логістичну систему, яка вже з 2014 року була перебудована, бо до того маршрути йшли навіть до Маріуполя через Донецьк.
— Яким був історичний масштаб виробництва сталі в Україні?
— У 2007 році ми виробляли 42 млн тонн сталі. За радянських часів — до 50 млн. Для порівняння: весь Європейський Союз торік виробив близько 120-130 млн тонн, а Україна колись — третину цього обсягу. У 2013-му — 32 млн тонн, після 2014-го — вже 21–22 млн щороку. Незважаючи на падіння, це були вагомі обсяги.
Наприклад, у 2021 році продукція гірничо-металургійного комплексу становила третину всього українського експорту.
— Наскільки металургія впливає на інші сфери економіки?
— Колосально. За даними Eurofer, кожне робоче місце в галузі створює майже 8,5 додаткових у суміжних секторах. До 40% вантажів Укрзалізниці — металургійні. Для виробництва тонни сталі треба перевезти мінімум 4,5 тонни сировини. Внесок галузі у ВВП України — до 12%, а у регіональний продукт у Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій областях — понад 45%.
— Чи впливає енергетика на собівартість продукції?
— Дуже суттєво. Металургійний і феросплавний комплекси споживають до 60% промислової електроенергії України. Особливо критично — для феросплавної галузі, де витрати на електроенергію можуть сягати 60% у структурі собівартості.
— Що саме втратила галузь у 2022 році?
— Понад 40% виробничих потужностей — це насамперед Маріуполь. Решта підприємств на контрольованих територіях не могли компенсувати втрату: безпекова ситуація, логістика, закриття портів Великої Одеси… А через них ми раніше експортували понад 80% продукції. Логістика здорожчала в 4,5–5 разів, тарифи Укрзалізниці зросли у 2,5 рази, електроенергія — удвічі. Усе це вдарило по конкурентоспроможності.
— Який потенціал української металургії сьогодні?
— На контрольованій території — до 16 млн тонн. Активні потужності — приблизно 8,5 млн. У 2023 році ми виробили 7,5 млн, у 2022-му — 6,2 млн тонн. Єдине позитивне зрушення — відкриття Чорного моря з серпня 2023-го. Але страхові ризики високі, умови — складні.
— Чи можна сьогодні назвати металургійний експорт стабільним бізнесом?
— Ні, це ризикований бізнес. Вивезення продукції залежить не лише від логістики, але й від рішучості тих, хто бере на себе відповідальність. Для нас, як вантажовласників, це додаткові витрати — страхування, ризик премії — усе це збільшує логістичну складову. І якщо підсумовувати причини, чому підприємства на контрольованій території не можуть досягти рівня 2021 року, то головні з них — глобальна економічна кон’юнктура та зростання внутрішніх витрат.
— Яку роль відіграє людський ресурс у цій кризі?
— Надзвичайно важливу. Деякі наші підприємства, зокрема в Кривому Розі, працювали у 2022 році на 12–15% потужності, але зберігали зарплати для працівників. Зберегти трудовий колектив — стратегічно важливе завдання. Проте, це також підвищує собівартість одиниці продукції. Плюс — мобілізація. У деяких випадках до 25% персоналу вже було мобілізовано. І прозорий бізнес — легка ціль для військкоматів, адже на прохідній можна просто вручати повістки, а не ловити людей по вулицях. Це складно — ми не встигаємо навіть забронювати працівників, щоб вони залишилися працювати. Процес бронювання — це тижні, а людину можуть забрати наступного дня після оформлення. Активно залучаємо жінок, молодь, старших людей. До речі, жінки себе зарекомендували прекрасно у професіях, які раніше вважалися “чоловічими”. Думаю, ми збережемо цю практику й після нашої перемоги.
— Наскільки довго галузь може витримувати такий режим?
— Це режим виживання. І якщо в такому режимі можна жити тиждень, місяць, то зараз вже йде четвертий рік. Це не тільки виснажує, а й спричиняє накопичення збитків та проблем загалом. Той самий ArcelorMittal Кривий Ріг показував понад 30 мільярдів гривень збитків. Інші підприємства теж у мінусах на десятки мільярдів. За три роки ці втрати вже складають сотні мільярдів гривень.
— Як шукати джерела фінансування у таких умовах?
— Важко. Зростає потреба в робочому капіталі, а можливості для збільшення боргових зобов’язань немає. Воєнний ризик великий, країна у стані війни. Банки не дають кредитів. У таких містах, як Запоріжжя, Нікополь чи навіть Кривий Ріг, - це практично неможливо. Єдиний приклад — ArcelorMittal Кривий Ріг, який отримав €250 млн від ЄБРР. Але це глобальна компанія. Усі інші підприємства фінансову підтримку не мають, і це критична проблема. Потрібно якось утримуватися до перемоги, але це дедалі стає складніше.
— А що було найважчим моментом?
— Найгірший час — лютий-березень 2022 року, коли ми займалися евакуацією працівників, їхніх сімей із Маріуполя. Для компаній найважчий період — це зараз.
Зростання собівартості, накопичення збитків, нестабільні глобальні ринки — усе це триває. А доступ до міжнародного фінансування заблокований.
— Наскільки критичною є ситуація з електроенергією?
— Дуже критична. На тлі пріоритетного захисту населення, промисловість часто втрачає доступ до електроенергії. Але є підприємства з безперервним виробничим циклом, які фізично не можуть відключатися. З 2022 року ми перейшли до так званого режиму “гарячого зупину”, просто щоб втримати агрегати до моменту відновлення живлення. Багато підприємств змушені були підключатись до альтернативних джерел живлення. Це складно і дорого, але необхідно для виживання.
Зараз немає сенсу навіть згадувати про сонячні батареї — на них сталь не виплавиш. Те саме з генераторами: не поставиш біля цеху маленький пристрій, як біля кіоску. Єдине, що можливо — це організувати перемикання між різними мережами електропостачання. Якщо одна мережа постраждала, наприклад, через обстріли, можна переключитись на альтернативну. Такі рішення хоч і часткові, але рятували в критичні моменти. Також ми інвестували в газові генератори. Але слід розуміти: це не панацея. Вони дозволяють підприємству витримати кілька годин, максимум добу, і то за умови роботи на мінімальних навантаженнях.
Забезпечення електроенергії для підприємств із неперервним виробничим циклом — як-от металургійних — критично важливе. Йдеться не просто про зупинку виробництва, а про ризик техногенної катастрофи. Агрегати — складні, високотемпературні, вони не створені для роботи в умовах постійного перебою електрики. Ми вже кілька років живемо під цим ризиком. І це не гіпотетика — у разі аварійної зупинки обладнання, наприклад, через забиту доменну піч, для її повторного запуску іноді потрібно десятки мільйонів доларів інвестицій. Тому й при наявних потужностях у 16 мільйонів тонн ми фактично працюємо в межах 8,5 мільйона — частину довелося законсервувати.
Але все це не остаточно. Якщо війна завершиться, є всі передумови для швидкої мобілізації потужностей. Просто потрібна розконсервація і відповідні інвестиції. У тому числі з боку держави.
— Чи комфортно зараз працювати металургійним підприємствам в умовах теперішнього ринку електроенергії? Є можливість укладати прямі довгострокові контракти?
— На жаль, ні. Ми розуміємо, що це питання не тільки регуляторів, а і всього Кабінету Міністрів. Йдеться не лише про енергетику, а й про Мінекономіки, Мінресурсів, бо треба бачити всю картину. Великі промислові підприємства — це не просто виробництво. Вони створюють додану вартість, забезпечують робочі місця, генерують вантажі для логістики. Якщо вони працюють, то працює і середній, і малий бізнес.
Крім того, металургія — один з найбільших споживачів електроенергії. І якщо вона зупиниться — це не просто удар по одній галузі, це падіння попиту на енергію загалом. Це вдарить по всій енергетичній інфраструктурі країни, і не через роки, а найближчим часом.
— Тобто важливо змінювати підхід держави до електроенергії не лише для населення, а й для індустрії?
— Саме так. Резерви, обмеження мають бути адресні. Очевидно, що критична інфраструктура — лікарні, водопостачання — має пріоритет. Але підприємства з неперервним циклом потребують особливого підходу. Інакше замість підтримки економіки ми отримаємо її зупинку.
Нам потрібно, щоб держава стала активним гравцем, а не просто регулятором. Адже великі державні компанії — Укрзалізниця, Укренерго — отримують прибутки саме завдяки активній промисловості. І хоч бюджети цих компаній часто сприймаються чиновниками як частина державного бюджету — це різні речі.
Наші партнери — особливо європейські — це розуміють. Понад половини бюджету України фінансується з-за кордону. І якщо зупиниться промисловість, ця потреба тільки зросте. Європейські платники податків хочуть бачити, що гроші йдуть на розвиток, а не на компенсацію зупинки економіки. Тому, я вважаю, схема, яка дозволяє великим постачальникам, таким як Енергоатом, укладати прямі довгострокові контракти з великими промисловими підприємствами — це шлях, який варто реалізовувати.
Така модель — це стабільний клієнт для енергетиків і більш прогнозована ціна для підприємств. Роль держави в енергетичних процесах має бути суттєвішою. Не у вигляді втручання в ринок чи додаткового навантаження на бізнес, а навпаки — через підтримку. У того ж Енергоатома, безумовно, є великі капітальні плани — ремонти, модернізація, відновлення після обстрілів. Але логічніше було б не «вигрібати» гроші з ринку, а дати йому працювати, компенсуючи потреби державних енергетичних компаній через механізми міжнародного фінансування.
Я впевнений, що партнери це зрозуміють. Якщо пояснити, що нам потрібна допомога для фінансування, умовно, Укренерго, бо є пошкодження, прильоти, ризики, тоді краще застосувати гранти, довгострокові кредити під нульову ставку. Це ефективніше, ніж перекладати фінансове навантаження на бізнес, що в умовах війни лише підвищує ризик його зупинки. Енергоатом, якщо отримає менше надходжень через прямі контракти, може так само бути підтриманий через окремі фінансові інструменти.
Тут ми говоримо не просто про ринкову логіку, а про стратегічне бачення держави в умовах війни. Енергетика, логістика — це частини оборонної безпеки. Рішення має виходити за межі регуляторів на рівні Кабміну, міністерств економіки, енергетики, інфраструктури. Ринок не вирішить це сам — тут потрібна координація.
І принаймні до завершення воєнного стану могла би бути впроваджена модель довгострокових контрактів між великими виробниками електроенергії, як Енергоатом чи Гідроенерго, та ключовими промисловими споживачами: металургія, хімічна промисловість, виробництво будматеріалів. Це забезпечило б стабільність і передбачуваність для обох сторін.
— А чи можуть великі металургійні компанії самостійно створити власну енергетичну інфраструктуру? Чи мали б стати співвласниками генерації?
— Це питання до конкретних компаній, кожна вирішує згідно з власною стратегією. Багато підприємств — і металургійні, і суміжні — зараз активно розглядають альтернативні джерела енергії: газогенератори, резервні установки. У цементній галузі ці інвестиції вже масштабні.
Втім, для металургії — це лише тимчасове рішення, яке не покриває повної потреби. Так, є ідеї про будівництво малих атомних реакторів. Та такі проєкти — це майбутнє. Реально — це перспектива 5–7 років. Бо після війни, на етапі відбудови, українська металургія зміниться кардинально.
— Як?
— Переконаний, що частка електрометалургії в Україні суттєво зросте. Будуть інвестиції у виробництво високоякісної сталі, у використання DRI — прямого відновлення заліза, що дозволить і локальне споживання, і експорт, зокрема в ЄС (DRI, або "залізо прямого відновлення", — ключовий елемент "зеленої" металургії. На відміну від традиційних доменних печей з їхніми викидами CO₂, технологія DRI відновлює залізо без розплавлення. Це інноваційний процес, що значно скорочує вуглецевий слід, - ред.).
Сподіваюся, що до того часу Україна вже буде членом Європейського Союзу. Тоді на наш ринок прийдуть малі металургійні компанії — ті самі minimills, які виробляють до мільйона тонн сталі, і їм буде цікаво працювати з «зеленою» енергією або власними міні-реакторами. Це дозволить створити сучасні експортні кластери із виробничою та енергетичною інфраструктурою, близько до портів.
Але тут ми стикаємося з новим викликом — «зелена» політика ЄС. Зараз Євросоюз схиляється до визнання атомної енергії як частково «зеленої», інакше він просто програє глобальну конкуренцію тому ж Китаю чи США. І це важливо для нас. Бо механізм CBAM — податок на викиди вуглецю для імпорту в ЄС — стане критичним для наших металургів.
— Чому? Поясніть…
— Треба чітко розуміти: CBAM — це не про екологію, це про торговельну політику. Європейське законодавство суворе у плані викидів, включно з CO₂. Є ринок торгівлі квотами: ціна за тонну — до €80. А при виробництві однієї тонни сталі в Україні може виникати до 2 тонн CO₂. Для електросталеплавильних заводів — менше, але все одно багато. І найголовніше — європейські виробники мають привілей: безкоштовні квоти. У 2019–2020 роках багато з них отримали більше, ніж реально потребували, — на понад мільярд євро.
Тож CBAM — це виклик, який потребує як відстрочки для України, так і стратегічної трансформації самої галузі: перехід до низьковуглецевого виробництва, інтеграція у європейські ланцюги.
Європейський механізм безкоштовних квот CO₂ фактично діє як форма прихованої дотації. Чим більше підприємство скорочувало викиди, тим більше отримувало таких квот і, відповідно, більше фінансування. І це на тлі масштабної підтримки через гранти та пільгові кредити: щотижня можна побачити новини про чергове виділення сотень мільйонів євро для підприємств у Німеччині чи інших країнах, що ведуть декарбонізацію.
Ці компанії не лише модернізуються за допомогою кредитів, вони ще й продають надлишкові квоти, отримуючи додаткове фінансування. А в Україні ми опинилися в ситуації подвійної ізоляції: з одного боку, немає доступу до європейських фінансових інструментів, з іншого — ми живемо в умовах війни ще з 2014 року. Крім того, іноземні спеціалісти роками не приїжджали до нас: надто високі ризики, страхові витрати, відмова від поїздок до Маріуполя чи Запоріжжя ще у 2016–2017 роках.
Навіть сьогодні, в умовах воєнного стану, ми бачимо, що самі європейці сумніваються в ефективності CBAM. Якщо одночасно з 1 січня 2026-го будуть скасовані безкоштовні квоти й запроваджено вуглецевий податок, багато металургійних підприємств буде втрачати глобальну конкурентоспроможність. CBAM не компенсує збитки.
— Яким має бути український підхід до цієї проблеми?
— Ми повинні говорити з європейцями відкрито. Формально — війна є форс-мажором, про що прямо говорить стаття відповідної директиви. Хоча деякі країни, як Туреччина, також можуть використати цей аргумент, тому потрібно не просто відтермінування.
Це має бути не тільки пауза до завершення воєнного стану, а чітка перспектива: як ми інтегруємося в систему декарбонізації, як українські підприємства отримають доступ до тих самих механізмів підтримки, які мали країни Центральної та Західної Європи. Декарбонізація — це не рік і не два. Це 10–15 років інвестицій, доступу до грантів, пільгових кредитів, консалтингу. І ми виступаємо не за привілеї, а за рівні умови конкуренції.
— Якою має бути українська металургія, щоб вона витримала глобальну конкуренцію в майбутньому?
— Вона має бути зовсім іншою. Частка електрометалургії має зрости до 50%, структура продукції зміниться: нові номенклатури, нові прокатні потужності, сучасні лінії для машинобудування. Тоді виробництво сталі, ймовірно, сягне 15–18 млн тонн — це не ті обсяги, що були у 2007 році, але якісно інші. І тут зʼявляється запит на ВДЕ та малі АЕС, бо «зелена» сталь потребує «зеленої» електроенергії.
— А водневе відновлення?
— Поки це перспектива, можливо, до 2050 року. Але вже зараз ми повинні готувати фундамент: зберігати металобрухт всередині країни, не експортувати його бездумно. І DRI, і електрометалургія потребують якісної сировини та продуманої енергетичної бази.
— Отже, електрометалургія — це і є наш шанс?
— Так. Електрометалургія — це шлях у майбутнє і відповідь на виклики вуглецевого податку та глобальної конкуренції. В Україні її частка — всього 12%. Для порівняння: у Євросоюзі — близько половини, у США — навіть більше. Електропічні заводи — невеликі, регіональні, працюють ближче до споживача. Це не тільки екологічно, це ринково ефективно.
Наприклад, «Інтерпайп» і «Дніпроспецсталь» вже сьогодні виробляють спеціалізовану сталь, яку успішно експортують і збувають, зокрема для бронетехніки. І це приклад того, що ми можемо розвивати галузь уже зараз.
—Як Ви оцінюєте фактор американської політики Дональда Трампа в контексті глобальної конкуренції?
— Стратегічні інвестиції мають довгий горизонт. Бізнес не орієнтується лише на риторику. Адміністрації змінюються. Через рік — вибори, через два — нова більшість у Конгресі. Позиція США загалом стабільна: і республіканці, і демократи підтримували перехід на нові енергетичні моделі. Тому ми не повинні зважати на тимчасові заяви, а дивитися на тренди — глобальні, технологічні, економічні.
— Наскільки реалістично, що кліматична політика дійсно вплине на світову металургію?
— Це ідея, яка походить із США. Ще за часів президента Клінтона її активно просував Альберт Гор, і вона поступово стала частиною глобального порядку денного. Європа до неї долучилась пізніше, але рушійна сила була саме американська.
Це все може змінюватись залежно від політичної кон’юнктури. Один президент скасовує укази попередника, інший — навпаки. Але великі інвестиційні цикли тривають роками. Є бізнес, який має точку беззбитковості через сім чи більше років. Крім того, позиція ЄС залишається незмінною.
— Які ризики бачать самі європейці?
— Конкурентоспроможність. Я багато спілкувався з головою Eurofer — асоціації європейських виробників сталі. Вони вважають, що система CBAM не усуває несправедливість, бо має лазівки. Туреччина, Китай, інші країни — все це створює ризики обходу. Наприклад, завод закуповує частину «зеленої», частину звичайної енергії, а в Європу декларує лише «зелену» частину. Оформлення через сертифікати — це можливість для маніпуляції.
Тому CBAM — механізм, який викликає сумніви навіть у європейських виробників. Ми повинні адаптуватися, брати участь у діалозі, доводити: наші умови значно складніші, ніж у будь-якого виробника в ЄС. В ідеалі — домогтися доступу до інституційного фінансування ще до вступу України до Євросоюзу. Такі приклади були, як-от Польща.
Але наразі головний бар’єр — воєнний ризик. Ніхто не інвестує, поки є загроза обстрілів. Початок великих проєктів можливий лише після перемоги. І головне — після стабільних гарантій безпеки.
— Куди йде металургійний експорт України?
— ЄС — ключовий напрям. У нормальні часи туди йшла третина продукції, після 2022 року — до 90%, зараз — приблизно 60–65%. Це високомаржинальний ринок. Попри певні митні обмеження, ми завжди ставились до Європи, як до свого ринку. Це партнерство, яке треба розвивати.
Традиційні ринки — Близький Схід, Північна Африка. Але тут ми зіштовхуємось з демпінговими поставками Росії, де енергоносії суттєво дешевші. Китай також потужний гравець. Туреччина часто імпортує дешеву заготовку, розкатує і продає в ЄС, створюючи проблеми навіть для європейських виробників. Це виклик — і торговельний, і етичний.
— А США?
— Цікавий, маржинальний ринок. Але ми втратили його давно — ще в 1990-х, коли США не визнавали Україну країною з ринковою економікою. Тоді були введені захисні антидемпінгові мита — 100%, 200%. І вони зберігаються досі. Щоб їх скасувати, треба показати історію стабільних поставок, а ніхто не ризикує поставляти з такими митами. Це зачароване коло.
Усі спроби — ще від часів президента Ющенка — не дали результатів. Хоча Америка — партнер України, але мита залишаються. Ми могли б постачати не мільярди, а сотні мільйонів. Але саме на цих обсягах заробляли б прибуток. Тож це втрачена можливість, яку поки не вдалося повернути.
—Що далі?
— Маємо надію. Що українська держава повернеться обличчям до економіки. Що з’явиться візія не окремих компаній чи галузей, а всього промислового комплексу. Що з підтримкою партнерів ми отримаємо шанс на розвиток, відбудову, відродження. Це єдиний шанс. Бо без цього — ми не виживемо.
Досьє «ЕнергоБізнесу»
Олександр Каленков (народився 29 червня 1975 року в Києві) — український державний діяч, економіст і провідний експерт у сфері гірничо-металургійного комплексу. Його професійна траєкторія поєднує досвід публічної служби, міжнародного бізнесу та індустріального стратегування.Закінчив Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут» за спеціальністю «Робототехніка та автоматизація технологічних комплексів». Має два магістерські ступені з фінансового управління та MBA: один — здобутий у США за програмою Edmund Muskie, другий — у Роттердамській бізнес-школі при Еразмус‑Університеті в Нідерландах (2001–2002).
На ранньому етапі кар’єри виступав радником Прем’єр-міністра України з економічних питань та радником Міністра промислової політики. Згодом здобув досвід роботи у західних інвестиційних компаніях та українських фінансово-промислових групах, працюючи як в Україні, так і у США.
У 2011–2013 роках обіймав посаду першого заступника голови Державного агентства з управління активами та корпоративними правами держави. У 2013–2014 роках — заступник Міністра промислової політики України, відповідав за реформування галузевих підходів та інвестиційну політику.З вересня 2015 року очолює Об’єднання підприємств «Укрметалургпром» — ключову асоціацію металургійної галузі.
