— Почнемо з головної теми – вуглецевого кордонного коригувального механізму (CBAM). Пане Станіславе, як Ви оцінюєте поточну готовність української промисловості до CBAM, який почне діяти з 2026 року? Наскільки наші галузі вразливі й наскільки здатні адаптуватися?
— У мене є дві відповіді – коротка і довга. Почну з короткої: на сьогодні ніхто не готовий до CBAM – включно з самою Європейською комісією, яка його запроваджує.
Команда ГМК-Центру вже є ветеранами CBAM. Перше дослідження про майбутній механізм та його вплив на ринки і на Україну ми опублікували ще п’ять років тому. За цей час Єврокомісія готувалася-готувалася – і сама виявилася не готовою. Досі не опубліковано більшості ключових документів: бенчмарки для розрахунку викидів, чіткі правила роботи сертифікатів, відповіді на десятки практичних питань щодо торгівлі, імпорту сировини, перепродажу тощо. Європейські виробники, трейдери й покупці буквально сходять з розуму від невизначеності.
Тому коротка відповідь: ніхто не може бути готовий до CBAM, якщо сама Єврокомісія до нього не готова.
— Але його все одно запустять у 2026-му?
— Запустять. Точно запустять. Це священна корова Єврокомісії. Доходи від CBAM вже забюджетовані на роки вперед. Спробуйте забрати у европейських можновладців новий інструмент, який приносить гроші до бюджету ЄС – реакція буде миттєвою.
Тепер довга відповідь про Україну.
З 1 жовтня 2023 року триває перехідний період: компанії, які експортують до ЄС продукцію, що підпадає під CBAM, зобов’язані подавати квартальні верифіковані звіти про вуглецевий слід. Великі українські експортери (насамперед металургія, цементна промисловість, частково хімія й виробництво добрив) вже два роки готують і подають ці звіти. Тобто з точки зору звітності й наявності європейських верифікаторів – вони готові. Це дуже дорого, але вони це роблять, бо вибору немає.
Чому немає вибору? До повномасштабної війни європейський ринок був ключовим, але ще залишалися альтернативи. Зараз їх майже немає. Після підвищення американських мит на сталь і алюміній та втрати інших ринків, Європа стала єдиним великим вікном для українського експорту. Тому великі гравці готові платити за верифікацію й звіти.
Але якщо спуститися нижче – до середнього й дрібного бізнесу – картина сумна. Багато компаній досі навіть не знають, що таке CBAM. Нещодавно прийняли виняток для дуже малих обсягів (менше 150 тонн на рік або вуглецевий слід < 50 тонн CO₂), але це стосується лише крихт. Для України ж під CBAM потенційно підпадає близько 15% експорту товарів до ЄС – це мільярди доларів (у 2024-му загальний товарний експорт до ЄС був приблизно 25 млрд дол., з них під CBAM – 3–4 млрд).
Тобто великі компанії готові, середні й малі – переважно ні.
— Чому в Україні так довго ігнорували тему?
— У лютому 2021-го за розпорядженням прем’єра Шмигаля створили міжвідомчу робочу групу під головуванням віцепрем’єрки Стефанішиної, але ця робоча група жодного разу не збиралася. Бізнес-асоціації дзвонили в усі дзвони, але системно темою ніхто не займався. Лише новий уряд (понад 100 днів тому) вніс CBAM до плану дій.
— Є надія на форс-мажорне виключення для України через війну?
— Є відповідна стаття в регламенті CBAM: у разі форс-мажору країну можна тимчасово або повністю вивести з-під дії механізму. Цей пункт писали вже після початку великої війни – неформально «під Україну». Україна подала всі документи, зараз вони на розгляді в Єврокомісії та Європарламенті. Є очікування, що до кінця 2025-го може бути позитивне рішення – принаймні тимчасове відтермінування чи пом’якшення.
Але навіть зараз ціни на продукцію, що підпадає під CBAM, у Європі вже включають майбутній платіж. Тобто експортер бере на себе ризик невідомого розміру платежу, бо бенчмарки (еталонні значення викидів) досі не опубліковані.
— Якщо тимчасову паузу дадуть, що треба робити державі й бізнесу за цей час?
— Пауза буде точно тимчасовою – це треба чітко усвідомлювати. Ситуація складна, бо Європа 20 років субсидувала декарбонізацію своїх підприємств: ETS (система торгівлі квотами на викиди) більше стимулювала, ніж оподатковувала, коли безкоштовні квоти повністю покривали загальний обсяг викидів виробників сталі, що давало можливість продажу надлишкових квот. За два останні роки найбільші сталеливарні компанії ЕС отримали більше 15 млрд євро у вигляді державних грантів для фінансування проєктів декарбонізації. А в нас і до війни було відкрите питання: звідки брати сотні мільйонів чи мільярди доларів на “зелену” модернізацію?
Держава під час і одразу після війни точно не матиме таких грошей. Єдиний реалістичний шлях – підключити українські підприємства напряму до європейських фондів і програм (Climate Innovation Fund, Horizon Europe, Innovation Fund тощо), минаючи українські державні фонди, бо в нас, на жаль, майже кожен фонд закінчується корупційним скандалом або просто не працює. Міжнародні фінансові інституції готові працювати напряму з підприємствами – і це, мабуть, єдиний шанс.
Тому що іншого ринку, крім європейського, у нас уже майже немає. І за 3–5 років ми фізично зможемо туди експортувати лише «зелену» або значно «зеленішу» продукцію, ніж сьогодні.
— Вихід - лише ще щільніша інтеграція, включення України до структурних фондів ЄС?
— В нас реально немає іншого шляху, крім як максимально швидко підключати українські підприємства напряму до європейських кліматичних та інноваційних фондів (Innovation Fund, Climate Innovation Vouchers, Horizon Europe тощо). У Німеччині Salzgitter отримує 1 млрд євро державних субсидій і гарантій на «зелений» завод, Thyssenkrupp – 2 млрд. У нас таких грошей не буде ні під час війни, ні найближчі роки після неї. Єдиний варіант – обійти українську державну «прокладку» й працювати напряму з європейськими та міжнародними фінансовими інституціями.
І ще одна важлива річ, щоб усі розуміли: кінцевий споживач у Європі все одно заплатить. Це базове економічне правило – будь-яке нове мито, податок чи захисний механізм у підсумку оплачує споживач.
— Наскільки наша бюрократія взагалі взяла собі, як пріоритет, підключення України до структурних фондів ЄС? Бо складається враження, що головна мета зараз – просто отримати великі транші на дефіцитний бюджет, а долучення промисловості до європейських фондів десь на периферії…
— Я не експерт із внутрішньої бюрократії та державного управління, тому не коментуватиму, хто і яку ціль собі вигадав. Але подивіться на Ukraine Facility – 50 млрд євро на 2024–2027 роки. Європейці прямо кажуть: «Ми вам дали гроші, використовуйте їх, зокрема, на декарбонізацію та модернізацію промисловості. Як саме – ваша справа». Поки що ці можливості практично не використовуються і, схоже, довго ще не будуть. Ми просто «проїдаємо» гроші замість того, щоб будувати фундамент для майбутнього.
Кліматичні та інноваційні фонди ЄС – це зовсім не бюджетні гроші України. Це окремі інструменти, створені для досягнення цілей Паризької угоди та European Green Deal. І тут цікавий момент: завдяки нашій вимушеній деіндустріалізації (руйнування заводів, зупинка потужностей) Україна вже допомагає Європі виконувати свої кліматичні зобов’язання. Європейське агентство з навколишнього середовища порахувало: понад 80% скорочення викидів Європи з 1990 року – це саме «внесок» колишнього СРСР і країн-сателітів, а не результат «зелених» технологій.
— Тобто ми їм допомагаємо «зеленіти» просто тому, що наші заводи стоять або знищені?
— Саме так. Наша металургія 1990 року була більшою, ніж французька сьогодні. Ми вже «зробили» свою частину скорочення.
— А якщо порахувати в грошах – скільки Україна може втратити через CBAM у найближчі роки?
— Ми робили детальну калькуляцію у квітні 2025-го. Поки що тільки по металургії, бо там у нас точні моделі. За найгіршим сценарієм (без відтермінування і без серйозної модернізації):
• 2026–2030 роки: прямі втрати експорту: ≈ 4,7 млрд доларів;
• втрачені інвестиції: ≈ 2,7 млрд доларів у 2026-2030 (немає прибутку → немає з чого інвестувати);
• втрати ВВП: ≈ 7,3 млрд доларів щорічно починаючи з 2030-го;
• втрати бюджету (податки): ≈ 1,5 млрд доларів щорічно починаючи з 2030-го;
Це тільки металургія, а ще ж є частково добрива, алюміній, цемент та електроенергія. Якщо додати інші галузі – буде ще більше.
— Тобто це структурна проблема?
— Абсолютно структурна. І вона була задумана саме такою. Я з першого дня, коли почув про CBAM, сказав: це торговельне обмеження під зеленим прапором. Якщо хтось ходить як качка, крякає як качка і виглядає як качка – це качка. Трамп чесно називає це тарифами. Європа називає це «захистом клімату». Результат один – новий протекціонізм 2.0.
І головне: з 2026 року CBAM запуститься майже одночасно з новими квотами та торговельними обмеженнями на сталь та іншу продукцію. Якщо наша економічна дипломатія не виб’є хоча б тимчасове відтермінування – удар буде подвійним і дуже болючим.
— Наскільки критичним є ГМК-сектор для економіки зараз, під час війни?
— Навіть у 2024–2025 роках, попри величезні руйнування, ГМК (руда + напівфабрикати + готова сталь) забезпечує: 7–8% ВВП України; 15% всього експорту товарів; 30% вантажообігу «Укрзалізниці» та роботи морських портів.
Якщо цей сектор отримає подвійний удар (CBAM + квоти) – наслідки будуть по всій економіці: менше валютної виручки, менше податків, менше робочих місць, менше інвестицій.
— Тобто виходить, що ГМК – це якірна галузь для цілих регіонів. Якщо вона впаде – промислові регіони України просто «вимруть»?
— Саме так. Це якір, який ще тримає економіку Придніпров’я, Криворіжжя, Запоріжжя, частини Донбасу. Без великих заводів навколо них не буде ні кафе, ні барбершопів, ні сервісної економіки в нормальному обсязі. Один завод на 5–10 тисяч працівників може годувати 50–100 тисяч людей у регіоні. Якщо ми втратимо п’ять базових галузей (металургія, хімія, машинобудування, енергетика, цемент), то Україну фізично не відбудуємо – навіть після завершення чи заморожування війни.
— І паралельно нас витісняють з власного ринку імпортом?
— Абсолютно. У 2024-му 25% споживання сталі в Україні вже закривав турецький імпорт. У 2025-му, за моїми прогнозами, буде 40–45%. Україна історично була чистим експортером сталі, а Туреччина – нашим покупцем. Зараз вони не тільки закривають втрату маріупольских заводів, а й уже конкурують із криворізькою та запорізькою продукцією. Чому? Бо в них дешевша електроенергія, дешевший газ, дешевші кредити.
Те саме буде з усіма вуглецевоємними товарами. Чим слабша Україна, тим більше імпорту, тим швидше деіндустріалізація. Ми знаходимось в негативній спіралі, у якій уже 30 років втрачаємо промисловість → втрачаємо робочі місця й податки → ще дорожча енергія → ще менша конкурентоспроможність → ще більше імпорту.
— Що реально може розірвати цю спіраль?
— Кілька речей, але головні: дешева енергія + масові інвестиції. Все інше – похідне.
Перше: енергія. Атомна, малі модульні реактори для нас цікаві, «зелена» (сонце, вітер, біомаса), газова теж, але якщо ціна адекватна. Поки що ми спалюємо все, що горить, і правильно робимо. Та електроенергія теж підпадатиме під CBAM з 2026–2027, тому «брудна» енергія – це теж не вихід в довгій перспективі.
Друге: залізорудна сировина світової якості. У нас 5+ млрд тонн магнетитових руд – ідеальна сировина для DRI-заводів («зелена» сталь). Якщо поруч буде дешева енергія – ми можемо стати найбільшим у Європі постачальником «зеленого» залізорудного концентрату й гарячебрикетованого заліза (HBI).
Третє: переробка на території України. Замість експортувати руду чи чушки – виробляти «зелений» прокат, «зелений» метал для європейських автовиробників і машинобудівників. Це і є Scope-3 для європейських компаній: вони скорочують свої викиди, купуючи в нас «чистіший» матеріал.
Четверте: аграрний сектор + глибока переробка. Він і так конкурентний, але без дешевої енергії та логістики ми будемо вічно сировинним придатком.
П'яте: логістика й машинобудування.
Щоб все це вивозити, потрібні вагони, локомотиви, портові термінали, дороги, мости. Це тягне за собою весь кластер.
— Тут така проблема виходить, що ми ніби інтегруємось в ЄС, але тоді, коли Європа саме зараз ставить бар’єри – CBAM, квоти, захисні мита. Як це поєднати з інтеграцією?
— Ось у цьому й парадокс. З одного боку, політичні розмови про вступ України до ЄС до 2030 року. З іншого – нас досі трактують як «third country» і ставлять бар’єри.
Справжня інтеграція – це не підписи під угодами й перерізання стрічок. Це коли ринки об’єднані, капітал вільно рухається в обидва боки, є взаємні інвестиції, торгівля зростає, а не скорочується. А будь-який торговельний бар’єр (CBAM, квоти, антидемпінг) – це антиінтеграція.
Тому я й кажу: найкращий сценарій – win-win. ЄС інвестує в українську декарбонізацію (енергетика + DRI-заводи + «зелена» сталь), скорочує свої Scope-3 викиди, отримує дешеву «зелену» сировину й напівфабрикати, а ми отримуємо робочі місця, податки й майбутнє.
Для Європи це є вигідною інвестицією, бо 80% інвестицій повернуться до Європи у вигляді замовлень на постачання «зелених» технологій.
Якщо ж продовжувати ставити бар’єри – ми залишимося сировинним придатком, який поступово деіндустріалізується, а Європа через 10 років отримає під боком величезну сіру зону бідності, міграції, що буде для них проблемою.
— Тобто Ви вважаєте, що CBAM і захисні мита – це фактично гальмування вступу України до ЄС?
— Саме так. Це антиінтеграційний інструмент, загорнутий у зелену обгортку. І чим довше він діятиме без винятків і спеціальних умов для України, тим далі ми відсовуватимемося від реального членства.
Досьє «ЕнергоБізнесу»
Станіслав Зінченко — експерт з промислової модернізації, декарбонізації та ланцюгів постачання.
Він очолює аналітичний центр GMK Center — головний «мозковий трест» вітчизняного гірничо-металургійного комплексу, а також є головою комітету промислової екології та сталого розвитку Європейської Бізнес Асоціації (EBA) і президентом українського підрозділу CSCMP — найбільшої у світі професійної спільноти фахівців із логістики та supply chain.
Останні 7 років сконцентрований на наданні консалтингових послуг європейським та українським сталевим компаніям з питань «зеленої» сталі та декарбонізації, ланцюгів постачань, інвестиційної політики, аналізу ринків сталі та сировини.
