Попри помітний патріотично пропагандистський наліт, книга містить глибокий та вкрай цікавий фактологічний матеріал. Головна цінність дослідження полягає в детальному аналізі зіткнення двох абсолютно різних систем: російського централізованого планування та українського стихійного ринку.
Стратегія маніяків проти стихійного спротиву
Автори переконливо доводять: у Кремля була чітка, прорахована на роки вперед стратегія. Російські аналітики малювали карти, де українська енергетика мала стати слухняним апендиксом імперського контуру — від атомних блоків до заправних станцій. Проте Москва припустилася системної помилки, яку повторює століттями: вона оцінювала Україну через призму власних уявлень про вертикаль влади.
Мочалов і Крижевський демонструють, що з українського боку не було жодного генерального плану протидії. Натомість спрацював унікальний внутрішній коктейль із ринкової анархії, корупції та ініціативи окремих фігур. Коли держава бездіяла, систему витягували «одинаки», які керувалися професійним азартом або логікою виживання власних підприємств.
Яскравим прикладом у книзі виступає постать Володимира Броннікова в атомній енергетиці. Поки офіційний Київ лавірував у політичних реверансах перед Москвою, на низовому рівні запускалися процеси, що руйнували монополію російського палива ТВЕЛ. Добудова 6-го енергоблока Запорізької АЕС, початок співпраці з американським Westinghouse та перші кроки до створення власного сховища відпрацьованого палива — все це робилося всупереч, а не завдяки державній системі. Логіка розвитку інфраструктури сама штовхала фахівців геть від Москви.
Прикро, але після вторгнення росіян в 2022-му році Володимир Бронніков пішов з ними на співпрацю, проте перекреслити те що було зроблено для ним для атомної енергетики України уже неможливо.
Капіталізм проти монополії: кейс WOG та ОККО
Окрему увагу автори приділяють паливному ринку початку 2000-х років. Це один із найцікавіших розділів, де наочно показано безпорадність адміністративного ресурсу проти живої конкуренції. Нафтові гіганти ТНК та Лукойл зайшли в Україну як абсолютні господарі, викупивши ключові НПЗ (Лисичанський та Одеський). Російська стратегія контролю над «бензиновим краном» здавалася бездоганною.
Проте автори фіксують чисту перемогу ринкового капіталізму. Українські приватні мережі, зокрема WOG та ОККО, не стали грати за нав'язаними правилами дефіциту та низької якості. Вони зламали гру, розвернувшись до європейського імпорту та зробивши ставку на високі стандарти пального та сервісу. Російські монстри, звиклі працювати лише в умовах монопольного тиску та корупційних преференцій, виявилися нездатними вижити в умовах реального ритейлу й тихо пішли з ринку ще до початку гарячої фази війни.
Іронія історії: жадібність як фактор незалежності
Мабуть, найбільш провокаційним, але водночас найвлучнішим висновком книги є аналіз періоду правління Віктора Януковича. Мочалов і Крижевський розкривають дивовижний парадокс: команда, яку вважали стовідсотково проросійською, мимоволі завдала планам Кремля важкого удару.
Керуючись виключно жадобою збагачення та бажанням створити власні фінансові потоки врівноважувачі проти Москви, режим Януковича почав залучати американських гігантів Chevron та Shell в Україну. Ба більше, саме за цієї каденції було закладено технічну та юридичну основу для реверсу газу з Європи. Прагнення особистого заробітку українських еліт парадоксальним чином спрацювало на диверсифікацію та остаточно зірвало плани Газпрому щодо повного контролю над українською ГТС.
Сліпа зона: куди зникли газові війни?
Попри велику кількість цікавих фактів, уважний читач не зможе не помітити в роботі Мочалова та Крижевського очевидну й доволі дивну прогалину.
Автори детально зосереджуються на електроенергетиці, атомній генерації та бензиновому ринку, але практично повністю ігнорують транзит газу та масштабні газові протистояння між Києвом і Москвою.
Таке зміщення фокуса відверто дивує, адже саме газова колізія десятиліттями була найбільш яскравим, публічним та драматичним фронтом цієї неоголошеної війни. Автори залишили за дужками цілі пласти новітньої історії:
- Епоху Кучми, коли Кремль уперше розгорнув системну боротьбу за отримання контролю над українською газотранспортною системою (ГТС).
- Першу газову війну 2004–2005 років, яка зафіксувала перехід Москви до тактики відвертого шантажу та "перекривання крана".
- Кризу 2008–2009 років, що супроводжувалася повним блокуванням транзиту до Європи та кабальними контрактами, а також історію з виникненням і ліквідацією сумнівної посередницької схеми «РосУкрЕнерго».
- Протистояння після 2014 року, коли Росія будувала обхідні маршрути, зокрема «Північний потік», намагаючись помножити на нуль транзитну роль України, а Нафтогаз вигравав мільярдні суди в Стокгольмському арбітражі.
Чому автори вирішили проігнорувати тему, яка за логікою мала б стати хребтом книги про першу енергетичну війну, залишається питанням. Проте без аналізу "газових воєн" загальна картина протистояння все ж втрачає свою цілісність.
«Перша енергетична» залишає неоднозначне, але сильне враження. Путінська Росія в цій історичній ретроспективі постає в образі маніяка з детально прописаним планом дій, який у підсумку безглуздо спіткнувся об розкидані в кімнаті речі. Весь ресурсний та аналітичний потенціал імперії був перемолотий українським хаосом, корупцією та здоровим капіталістичним егоїзмом.
