Колись давно, років сорок тому, коли я була маленькою, моя бабуся розповідала про свій досвід життя у війні з 1941 по 1945 роки із трьома маленькими дітьми. Звісно, дідусь був на фронті, звісно, з ним не було ніякого зв’язку. Бабуся навіть отримала трикутний лист (згорнутий таким чином шматочок паперу без конверта), не підписаний дідовим почерком, а позначений державним штампом, що означало в народі «похоронка». На щастя, вона повірила своєму віщому сну, який стверджував, що дід — живий, а не шматку паперу із формальним уніфікованим текстом. І це виявилося правдою.
Жити у війні тоді означало бути в повній інформаційній ізоляції, тягнути на собі жахливий непристосований побут в евакуації разом із малечею і просто сподіватися та вірити у краще. Без будь-якого вибору щось змінити, без альтернативи на інше життя.
Ви не уявляєте, скільки разів я згадувала за ці чотири роки розповіді бабусі і плакала, дивлячись на меншого сина. Зараз йому 6,5 років, і більше половини свого життя він живе у війні. Коли бабусі довелося втікати в евакуацію, моєму дядькові ледь виповнився рік, він тільки починав ходити. І ось, зібравши дітей і клунки, молода жінка змушена була тікати з Вінниччини до Західної України. Малих дітей тоді теж переносили у клунках за плечима — щось на кшталт сучасного слінгу. І поки вона з дітьми знайшла прихисток, малому дядькові довелося вчитися ходити вдруге.
А що означає сьогодні жити у війні? Мій молодший син у значно кращих умовах, ніж діти у 1941–1945 роках. Він вдома, має можливість вчитися і розвиватися. Зрештою, я можу вивезти його до іншої країни. Принаймні це якась альтернатива. Певно, що ризик загинути від якогось БПЛА чи ракети присутній щодня. Але у нас є щоденний зв’язок з рідними, і ми можемо хоча б словами та іноді обіймами підтримати одне одного. І зрештою, жити дитині тут, під обстрілами, чи поїхати деінде — вирішуємо ми самі. Тож, здається, ми все-таки у кращих умовах, ніж наші бабусі й дідусі.
Щодо побутових випробувань, то їх, як і 85 років тому, по самі вінця.
Але іноді мені здається, що кожне чергове побутове випробування, яке підкидає нам теперішня війна, — це рятівне коло для нашої психіки. Ми як ті мурахи у мурашнику, до якого вдерся чужак.
Відволікаємося від навколишнього жахіття, починаємо бігати швидше, метушитися, щоб повернути побут до стану, як був, або зробити по-новому, але не гірше. Люди адаптуються навіть до війни. Я не про військових, а про цивільних українців.
Якщо озирнутися назад і пригадати ці чотири роки війни, ви здивуєтеся, як миттєво швидко ми змогли адаптуватися. І до відсутності палива у квітні 22-го, коли ворог зруйнував наші НПЗ та резервуари із запасами. І до відсутності світла взимку 23-го. І до лютих морозів та безкінечних енергетичних аварій взимку 25-го і 26-го років.
Чи витримала наша «електричка» іспити війни? Хтось скаже «так», бо саме вона рятувала не лише мою родину, але й наших сусідів у квітні 22-го, коли не було палива для автівок на ДВЗ. А хтось скаже «ні», бо не витримала випробувань лютим морозом і відсутністю електрики у січні 26-го. Та й нині, коли мороз послабшав, вона ще не зовсім «у строю», так би мовити. Виловити напругу більше 200 вольт у мережі ще досить складно.
Тож експеримент із придбання автівки з електродвигуном майже п’ять років тому і досі триває. У нашому випадку, коли автомобілів у родині два — один із ДВЗ, інший з електричним двигуном — це гарна альтернатива та, так би мовити, диверсифікація способів залишатися мобільними і пересуватися поблизу міста на невеликі відстані за будь-яких обставин.
І швидше за все, якби ми не застрягли у війні на усі ці чотири роки, з усіма її жахіттями та негативами, у моєї родини була б уже друга «електричка» або автівка-гібрид із двома двигунами, яка забезпечувала б до 500 км пробігу на одному заряді. Утім, ні миру, ні перемир’я поки немає. Які ще випробування підкине нам історія і які висновки ми зробимо згодом — питання часу.
